Четвер. Написати життя і радіти

Четвер. Написати життя і радіти

Скачати файл

… набирая брайлем постскриптум ярости
и беспомощности в остекленевшей раме.
В мертвом парке маячили изваяния.
И я вздрогнул: я — дума, вернее — возле.
Жизнь на три четверти — узнавание
себя в нечленораздельном вопле

И.Бродский «Шеймусу Хини» (1990)

Н., з вдячністю за натхнення

[1]

Четвер – це найкращий день тижня, бо завтра – п’ятниця. Як на мене, то це день, коли мою маленьку квартиру завітають двоє малюків і вчинять повний гармидер, а ще дарують мені чимало щасливих хвилин. Але, вони водночас і чимало чому мене вчать. І одного разу вони навчили мені конструювати власне життя. І я почав це робити. Але все по порядку.
Олесь полюбляє конструктори. І може робити з них унікальні і чудові речі. І одного разу він створив якесь чудовисько-страховисько, ну просто жах та й годі. Вони їх бавилися, а поки татова принцеса, Ната, не захнюкала, бо «він справді недобрий і мене лякає».
-Чому він лячний? – питаю Нату.
-Бо він справжній.
-Як?
-Ми домовились, що він справжній, а тому він лякає, його треба розібрати.
-Добре, я розберу його.
-Ні, тато, не треба, він буде добрим.
-Мегатрон, я для Нати призначаю тебе бути добрим! – каже Олесик і робить над трансформером паси руками. Ось, диви, він вже добрий.
-Ні, не добрий! – хнюкає Ната.
-Тоді, ми йому зав’яжемо хустиночку – пропоную я і перетворюю Мегатрона у «Мегатрона Доброго-в-Хустиночці».
Діти сміються і гра продовжується.
Але у цей час я побачив, що перетворити Мегатрона було можливо уявою і маленькою дрібничкою – хустиночкою, яка зміна його вигляд, зробила його кумедним. Що мені потрібно для того, щоб змінити життя – уява і кумедність (стану, ситуації, вигляду?). Якесь відкриття з’являлось зовсім поруч. Але я не міг поки розповісти, усвідомити, як само воно діє і що воно приносить.
Я можу змінити життя, діяти як справжній чарівник, якщо додам фантазії, віри у реальність фантазії та кумедності до себе. Я можу створювати будь-яку реальність! Ця думка спочатку було яскраво-неймовірною, але потім, я усвідомив, що вона має рацію, вона має щось особливе у сприйнятті реальності. Я можу перевтілювати себе в те, що зможу уявити і про-явити у часі. Тобто, я не можу перевтілюватись у дракона, бо я зовсім не уявляю, як живуть і як виживають дракони, які їх потреби, що їх тішить і що робить їх щасливими. Тож, у дракона перевтілюватись не буду. Але я можу змінити власне життя. Осягнути нових щаблів в кар’єрі, створити нову роботу та нові можливості, вивчити іноземну мову, знайти собі людину для подружнього життя…
Коли діти позасинали, я тихенько прийшов на кухню та почав міркувати, що мені треба змінити і з чого треба починати. Перше, що спало на думку, це потреба у нотатках – взяти і записати все, що мені потрібно. Список має бути змістовний і невеликий. Бо втілювати дрібниці нема часу. Мій хронометр невпинно відраховує хвилини життя. Ось, я написав: «написати список потреб». Ні, маячня. Почав з початку: «Список».
Замріявся. Що далі? Найголовніше. Чи можна витягнути з підсвідомості найголовніше і оформити його у слова, справи… подолати власну хворобу, яка називається «неможливість жити власним життям» і опанувати вірус життєздатності, який зветься «полюбити власне життя і радіти йому, додаючи успіхів щоденно». Так, записав. Дурня. Це про що маю попросити велике «Ніщо», яке виконує «Все». Я не думав, що Творець може бути схожим на будь-що, що ми уявляємо в малюнках чи текстах, він є тим, що є всім і кожним з нас, і, водночас, незбагненним у своїй доцільності та мудрості для кожного з нас та всіх в цілому. Тому, як ти не звертаєшся до великого Творця Реальності, все одно потрапиш до одно адресата.

– Наташа, привіт. Це Женя. Так, вибач. Я хочу сказати тобі дещо, але, мені простіше написати. Можна на електронну пошту. Адреса таж сама? Дякую. Вибач. Це особисте. Прочитай, як буде спокій навколо. Бувай.
Лист білий. Я починаю. Звісно, набираю на «ноуті», бо з папером ми всі вже попрощалися.
Лист до Наташі. «Наташа, я прошу тебе стати моєю дружиною. Я не збожеволів. І це не результат психотропних речовин. Я навіть не можу сказати, що мене до тебе тягне шалене кохання до нестями. На жаль, я не дуже пам’ятаю, що воно таке. Але мені з тобою затишно і я хочу стати корисним тобі, бути поруч, коли потрібен і хочу відходити в тінь, коли тобі потрібно залишатись на самоті чи без мене. Я хочу приходити додому і готувати вечерю для тебе і для себе, хочу пригощати тебе найзапашнішою кавою і балувати тістечками, хочу дарувати тебе квіти і навчитися радіти тому, що я поруч з тобою, і, сподіваюсь, тому, що тебе добре зі мною… Наташа, я жодного разу не насмілився поцілувати тебе, але я у далеких схованках власної реальності і снів думав про це, уявляв твої губи і смакував твоє тіло… Я не знаю, як бути твоїм чоловіком, але я хочу впізнати це. Я терплячий. Я вмію чекати. І вмію пробачати себе. І пробачати близьких. З тобою я відчуваю себе сильним і добрим, я змінююсь, я відкриває себе таким, яким я не пам’ятаю себе, не пам’ятаю, коли відчував себе таким в останній раз… Наташа, я хочу дати тобі затишок і теплоту, дати тобі відчуття доброї присутності в твоєму житті себе… Вибач, я не запитав, чи вільне твоє серце? Мабуть, треба було починати з того… І ще раз, якщо те, що ти прочитаєш, тебе засмутить чи образить, я прошу вибачити мене. Будь яка твоя відповідь буде сприйнята з вдячністю. Якщо в мене є шанс чекати, я вже маю чимало терпіння. Якщо шансів нема, я буду дякувати Долі за те, що наважився написати це. Женя»
Написав. Далі що? Далі список справ. Випрати речі. Приготувати обід. Зварити каву. Домашня робота з англійської. Польська мова. Мої проекти.
Я створюю реальність. І мені конче потрібно знати, як воно буде далі. Що я отримаю у відповідь?
Відповідь була неочікуваною.

Через два дні. Ранок. 6-15. «Женя, я не можу офіційно оформити розлучення з чоловіком через ряд обставин, переважно технічного характеру, але все інше мене влаштовує. Чекаю на тебе сьогодні о 17 год внизу, біля входу до Інституту. За продуктами на вечерю підемо разом. Цілую. Наташа».
Я прочитав це два рази. Потім ще раз. Потім ще. По обличчю текли сльози. Я божеволів від щастя і доброї надії, що була зі мною… Моє серце переповнювала Вдячність і Радість, така, на яку я навіть не сподівався… Життя продовжувалось у най неймовірніший щасливий спосіб…

Відповідь прийшла за декілька годин. «Женя, я не можу зрозуміти, навіщо ти це написав. Це повна маячня. Прошу надалі не засмічувати мою пошту»
Так. Щось не те. Але, я написав, що маю бути вдячним за будь яку відповідь. І за ту теж. Дякую. Я недостатньо уявляв себе, як це може бути, як це має бути, я недопрацював цю ситуацію… нажаль. Що робити далі? Далі – жити. Вірити в те, що на тебе чекає щось краще. Бути радісним і успішним. Привертати до себе увагу тих, хто теж вміє радіти життю. І знати, що все, обов’язково все буде добре.
Наступний пункт плану: Зварити каву. Добра ідея. Вже йду.
За кавою мені спала на думку ідея, що в житті чимало чого відбувається в тиші і без зайвих слів. Саме тиша є місцем, де народжуються фантазії та відбуваються сподівання на краще.
Мої фантазії про реальність яскравіші за реальність… як це сказати по-іншому? Це коли ти свідомий того, що намагання близькості не є близькість, а секс не є коханням, і навіть кохання – це не завжди любов… але ми весь час намагаємось поєднати в уяві все це…

Я інколи прихожу до неї. Ми розважаємося кулінарією. Моє маленьке хобі, після того, як я став самотнім. Ми домовляємось заздалегідь і я несу до її квартири, дуже затишної і з гарним сучасним ремонтом, навіть стильним ремонтом і гармонійними меблями, результати свої кулінарних натхнень. Вона теж готує щось незвичайне. Це мандри по кулінарним рецептам для тих, у кого обмаль часу. Ми вечеряємо, випиваємо пляшку доброго вина, останнім часом нам смакують грузинські вина, і дивимось на великій сучасній плазмі кіно… щось веселе і дурнувате. Потім ми старанно готуємось до сну і… засинаємо в обіймах один одного. Наша близькість завершується цілунками на ніч та спільним сновидіннями. Це така собі гра у не-самотність. Так мають проводити вечір подружня пара, яка вже вік разом і яка втратила будь-які потреби, щоб поцілунки мали продовження. Вони вже пережили це і зараз їм потрібен затишок і спокій. Ранок починається з кави та сиру, дружні теплі обійми і звичайне «Бувай!». Так, ніби то ми зустрінемося за декілька годин. Але до наступної зустрічі має пройти чимало часу… бо ми зайняті, а ще – нам не потрібно частіше грати у розірвану самотність. Уявляв чи я, що колись я можу там залишитись? Так, але я обміняю самотність на самоті на самотність удвох. Я не хочу такого обміну. Тому і написав листа до Наташі, щоб спробувати залишити нашу спільну самотність без нас… Тисячі людей живуть так, нібито в них є шанс прожити ці дні якось по-іншому, в іншій спосіб, за іншими вимірами, а, насправді, їх чекає така ж нерозірвана самотність. В яку можна нарешті почути свій голос. Або голос Творця, який щось тобі має шепнути в тиші твоїх сумнів чи духовних відкритті.

Відповідь від Наташі не прийшла. Я чекав тиждень і потім припинив чекання. Я її бачив декілька раз коридорами нашого Інституту, але вона поводила себе так, нібито нічого не відбулося. Це був варіант, на який я зовсім не розраховував. І це мене вимусило замислитися, а що я, нарешті, маю отримати у відповідь?
Наташа, я хочу ще раз доторкнутися до тих днів у Криму, коли я, сповнений безмежного щастя, просто плив на спекою та вітрами, коли я задивлявся на море і на тебе, на тебе, яка рибкою опановувала хвилі, коли ми були разом в одному домі, і мої думки про тебе мали такий бешкетний, але й такий безвинний зміст…
Я хочу знати себе і тебе як чудо, що має відбутися і що може якимось незбагненним чином розставити наші життя у гармонійній єдності… Я хочу стати Володарем Неможливого!
Не питай, чому це ти читаєш, і не питай, як я все уявляю нині і завтра. Я не уявляю. Я вірю. Вірю в те, що ранком встане Сонце, вірю, що теплий вітер буде лоскотати твоє волосся і вірю в те, що наші діти будуть щасливими. Бо ми цього, насправді, дуже хочемо. Як і прагнемо самі бути щасливими. Попри те, що не дуже чітко уявляємо, як це.
Наташа, я вдячний за те, що ти є на цьому світі. Бо нас, кожного з нас, створюють непомітне: зустрічі, люди, події, думки, відчуття плинності життя… і ми зустрілися не випадково. І тільки від нас залежить, що ми зробимо з собою і як ми скористаємося власним життям. Бути щасливий або нещасним – це вибір кожного і він не залежить від обставин – наші бабусі були щасливими у найважчі роки історії наших родин і нашої країни, а ми? Чи ми маємо обрати щасливе життя просто зараз? Так, якщо нам потрібно відчувати себе такими, якими ми до вподоби самим собі.

Я хочу померти майже кожного дня. Кожний день приносить у мою свідомість відчай і розпач. Як виходити з цього? Я обрав шлях любові. Я намагаюсь дякувати за те, що є, і освідчатися у любові до тих, з ким серце моє… Що там, далі? Я не знаю. Але я по кроку, по маленьким словам і коротким думках створюю власну реальність і намагаюсь добрити майбутнє. Саме так, через уяви і сподівання, ми щось змінюємо. Я поки не навчився змінювати власні думки – тому я сам собі рию ями і сам потрапляю до них. Це ями відчаю і несприйняття світу таким, яким він є. Світ, я люблю тебе, агов? Я інколи чую відповідь: «Я теж тебе люблю, йди сміливіше своєю дорогою». А інколи у відповідь мовчання. Я намагаюсь у цьому мовчанні почути слова і побачити знаки. Наташа, ти знак чи відповідь? Я жартую. Вибач. Я для тебе певна дійсність, але виключно настільки, наскільки ти готова її прийняти. Дійсність… потім буде ще чимало обставин, які змінять мою уяву про світ, а поки, поки я дозволяю собі глузувати з себе і посміхатися тобі. Так-так, ця хмаринка на блакитному небі – це моя усмішка. Ти зверни увагу на неї – і тобі буде веселіше, щось приємне, щось чарівне прийде до тебе, дотиком до серця і маленьких промінчиків навколо очей.

Кожен з нас має 86400 секунд кожного дня – як ми можемо їх використовувати? Скільки для нас припадає секунд радості і натхнення? Чимало, так? Чи-мало? Мало, мало… Дозволь, я щось вигадаю, і радості стане більше.
Я поруч з тобою даю собі волю бути чарівником. Я маю за-чарувати світ для тебе, щоб ти побачила його у незрівнянній красі і у любові. Я для тебе скажу, що мені шкода, що я не встиг це зробити раніше. Я прошу пробачити мою недосконалість. Я вдячний за ці хвилини і за те, що можу звертатися до тебе, і що я люблю цей світ і ті дарунки, що він щомиті надсилає мені. Ти – такий дарунок. Ти – моя вигадка і моя реальність.
Новий день дасть нові почуття і відчуття. Але моя розмова з тобою триватиме, триватиме, поки я опановую час (час – така ж вигадка, як і вік), бо крок за кроком я йду до себе, і, я вірю, що ми не випадково знов і знов зустрічаємося. Бо попереду – найцікавіше. Велике і споконвічне відлуння Всесвіту у наших серцях і душах. Давай почуємо це разом?

День, на причуд, теплий. Мені треба впорати справи по роботі, бо щось забагато їх нагромадив на ці дні. Але я зачаровано дивлюсь в власні записи, намагаючись усвідомити, як вона конструюється, як здійснюється реальність, яка пересуває мене з одного місця мого життя в інше. Як працює ця Машина часу, ця Матриця Всього, де кожен з нас є і режисером, і актором і глядачем спектаклю Життя. Я чекатиму, бо я вже запитав. І відповідь не забариться. Головне – почути. Бо Світ відповідає на наші питання через знаки, символи і емоції, через натяки і можливості, через те, що відрізняє нас від самих себе у вчорашньому дні.
На ці питання намагаюсь знайти відповідь через книгу «Думай, як фрік ». Це реальна книга, і я реально тримаю її в руках. Там є чудове питання: що людина знає про 10 заповідей (і, взагалі, скільки заповідей пересічна людина може назвати? – відповідь: в середньому три, максимум чотири). Що знає, як вони надані у Біблії у тому виді, якій є максимально автентичним, справжнім, а не витлумаченим пізніше. Так от, 10 заповідей, прошу вибачення перед читачами, для яких ця тема не є предметом обговорення і, більше того, певної самоіронії, звучать так (цитую за православними сайтами) :

1.Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене.

Якщо припустити, що Бог – єдиний для всіх (у «абсолютному» сенсі слова, як Вища сила, до якою звертаються люди), то форми звертання до нього навряд чи можуть його засмутити. Бо всі різниці у конфесіях – від людини.

2.Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.

Кумир – це людське, бо Всевишній не вимагає від своїх дітей ставлення, як до кумиру, а як до чогось, що є стержнем буття, а це не в системі емоцій. Кумир – це безвідповідальність щодо себе, бо кумиром є абсолют, на який можна перекласти відповідальність за Долю і Вчинки. Образ Його залежить від уяви людини, а чия уява краще – це людське…

3. Не згадуй імені Господа Бога твого даремно.
На жаль, коли це даремно, а коли по потребі – знає Душа і Він…а ще, ми дійсно намагаємось відсторонитися від марнослів’я щодо Імені Його, але це скоріш самоконтроль і виховання. А ще проста слабкість, яку Він пробачає. Чи не так?

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу свою, а день сьомий – субота – для Господа Бога твого.

У юдеїв субота, у християн – неділя, а ще як нам рахувати дні тижня – ми самі і придумали, то ж головне – роби паузу в справах, думай про Вічне.

5. Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.

Нема більшої само неповаги і самознищення, ніж образа власних батьків. А суспільство нас переконує, що діти не відповідають за батьків (у різних формах), тож, і розриває нас ставлення між собою і батьками як таке, на яке немає відповіді… а вона проста – ми – плоть наших батьків і продовження їх земного життя, тож будемо вдячні за те, які ми є, а все інше – від власної зрілості…

6. Не вбивай.

Ну, самооборона, війна, випадок, а ще стан неконтрольованих емоцій – і все це може відбутися, тож, чи є особистісна провина в тому? Є. Але інша – ми винні тим, що нам треба пройти це випробування, але інколи ми не в змозі відвернути від себе вбивство іншої людини. Це питання без відповіді (насправді, я знаю, що відповідь існує, але як на мене, універсальні відповіді не є переконливими).

7. Не чини перелюбу.

Як би ми відшукали того, хто має бути з нами? Є іншій спосіб? Мабуть, є, однак, як з тими, хто не зміг пройти цей шлях пошуку, без випробувань себе, свого тіла і душі? Може, вибачити?

8. Не кради.

Крадіжка – це погано. Бізнес – це добре. Де завершується бізнес і починається крадіжка у суспільства? Вічне питання без відповіді.

9. Не свідчи неправдиво проти ближнього твого.

Тоді вимикаємо ЗМІ і Інтернет, не переказуємо те, у чому не упевнились на власні очі і, взагалі, мовчимо. Ось, я думаю тут секрет обітниці мовчання. Але ми говоримо… Важко, але, якщо Він нам дозволяє говорити, то будемо намагатися не говорити зайвого. Але, людське не може бути таким важким звинуваченням…

10. Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого.

А якщо не жадати змін у власному житті, то і розвитку не буде – це про те, що має бути матеріальна мотивація власного зростання. Ну, люди такі – хочуть жити матеріально краще… Бачити, що у ближнього є певні статки, які він отримав наполегливою працею та творчім ставленням до себе і своїх справ – це нормально, це мотивує до власних успіхів, до зростання, чи на так? Бажання дому (майна) ближнього – це не завжди бажання позбавити ближнього його домівки, а бажання мати таку саму для себе.

А так це звучало в Мойсея, точніше, у першоджерелах відносно православ’я. Тут я цілком спираюсь на Вікіпедію.

• «Ти не повинен поклонятися богові іншому, крім господа (бога), тому що ім’я його — „ревнитель“ …»
• «Не вступай у союз з мешканцями тієї землі (в яку ти ввійдеш)…»
• «Не роби собі богів литих».
• «Додержуйся свята опрісноків: сім днів їж прісний хліб…»
• «Все первородне — мені, як і весь скот твій первородний чоловічої статі; а первородне з ослів заміняй ягням; коли ж не заміниш, то викупи його. Всіх первенців із синів твоїх викупляй».
• «Хай не з’являються перед лице моє з порожніми руками».
• «Шість днів працюй, а в сьомий спочивай; спочивай і під час сівби та жнив».
• «І свято седмиць, справляй, свято початку жнив пшениці та свято збирання плодів наприкінці року».
• «Тричі на рік повинна з’являтись уся чоловіча стать твоя перед лицем владики, господа, бога Ізраїлева…»
• «Не виливай крові моєї жертви на квасний хліб».
• «Жертва свята Паски не повинна залишатися до ранку».
• «Найперші плоди землі принось у дім господа, бога твого».
• «Не вари козеня в молоці матері його» (Вихід. 34:14 — 26).

Тут зазначу, що йдеться про інше і для іншого часу, і для інших людей. Чи не так? А осучаснення цих постулатів чи не стане занадто «людським» чи акцентованим на потребу певній групі людей?

До чого я це все? До того, дорогий мій читачу, що Заповіді нас вчать прощенню. Щирому. Відчайдушному. Відвертому. Серцем і розумом. Щоб жити далі і щасті і радості після того, як це Прощення увійде в твою Душу. Це важко. Важко простити себе. За те, що не такий, як мріялось чи вдавалось ближнім. Чи далекім. За те, що щось подіяв, і це «щось» зараз викликає жаль, сором, недоречність, сум, відчуття помилки чи зради. Позбутися через прощення… і, навіть, примиритися з тим, що простити не можна. Єдине, якщо зовсім не можна примиритися, то краще скоїти щось, бо бездіяльність може вбити скоріше за вчинок. Але все одно – простити себе. Все, що дається нам у Заповідях – це «ліки» прощення. Це прощення потребує усвідомлення, любові і доброти.

Що я хочу від себе, якщо навіть серед 10 заповідей немає однозначних збігів з реальністю, і кожна з них може бути обґрунтована як непорушність (але з поясненнями та трактуваннями) і як така, що не відповідає реальності, тобто, яка допускає вимушену подію для порушення? Ми порушаємо певні правила життя, щоб творити нові, і саме ці нові, знов порушуємо, бо час плине швидко і ми не встигаємо за ним, не встигаємо, щоб призвичаєтесь до змін. Тому відсутність відповіді є теж відповіддю. Відповідь звучить так: «Думай, що забажаєш». Але, думками ми теж змінюємо себе і світ навколо. Тож, бажано бути не тільки наполегливим, а й обережним. У тебе є вибір, як думати і я конструювати реальність, щоб відповідь до тебе прийшла не листом, а діями і дійсністю, яка сама по собі вже є відповіддю на всі твої питання – і маленькі, і споконвічні. Тому і тут. Тому тут і зараз тримає цей чудовий і чарівний плин часу під назвою Земне Життя.
Прочитав в Інтернеті. Для наполегливих, скажу де. «У житті доводиться розплачуватися за все. Але найдорожче коштує бездіяльність. Іноді це стає очевидним лише в кінці життєвого шляху. Якщо людина весь час боїться зробити щось не так, зробити помилку, то вона, навіть не підозрюючи про це, робить найбільшу помилку в своєму житті ».
Ми все життя робимо помилки. Але те, що часто здається нам помилковим, є стало самим корисним для нас, а правильні речі виявилися нікчемними чи просто непомітними… Що ж робити, запитає в мене мій люб’язний читачу? Я відповім – просто жити… І сподіватися, що на твою безглузду і божевільну пропозицію ти отримаєш відповідь від Долі «так».

P.S. Якщо ти дочитаєш до кінця і вирішиш, що автор – хвора «на голову» людина, я відповім словами Йосипа Бродського з його виступу в Сорбонні у 1989 році «когда вы больны, необязательно выздоравливать и нервничать, как вы выглядите. Вот что знают люди после пятидесяти. Вот почему они порой, глядя в зеркало, смешивают эстетику с метафизикой».
Пізнати життя – це приймати (і прийняти) його, а не боротися з наслідками зовнішніх проявів. Через прийняття можливе замирення, примирення з собою, і, водночас, із Всесвітом і Долею.

P.Р.S. Завтра п’ятниця. Я не отримав відповіді на свої листи. Я все чекаю, можливо, я з моєю адресаткою розійшовся у часових вимірах і просторах, можливо, вона ще досить не знає, що відповісти мені, можливо, наші листи загубилися в Земній Павутині у мареві надійності електронних комунікацій, можливо, моя підсвідомість не дозволяє мені прочитати цей лист і Велике «Ніщо» його старанно ховає від мене…можливо. Але, треба далі жити і радіти життю. Малювати дороги і щасливі усмішки моїх дітей та друзів, поділити світ на добрих та не усвідомлено добрих людей, які не знайшли своє щастя в добрих вчинках і в доброті повсякденності. Радіти весняному сонечку і тому, які дорослі і розумні мої старші, які чудові і чарівні мої молодші, як я сердечно дякую жінкам, що мені їх подарували, і як я у боргу перед ними за цей подвиг – дати світу життя, продовжити нас у наших дітях. Радіти, як тягнуться догори мої зелені бешкетники, що само-засіялись на підвіконні і тепер їх старанно поливаю, радіти, що в під’їзді висить об’ява: «знайшлася собака і чекає на хазяїна, кв.12»…Радіти, що небо таке чарівно блакитне, що не радіти цього не можливо, а хмаринки такі ж самі, як і в моєму дитинстві. Життя виходить на наступне коло, все з початку, але є приємний наробок – це любов і мудрість. І бажання примножувати Радість в Світі через те, що ти є його частинкою, через яку Всесвіт говорить з кожним з нас – радійте, я таким незбагненний і такий відкритий до кожного, я радий виконувати ваші бажання, ви тільки забажайте щиро і палко, щось Добре…добре і світле, для кожного, для всіх!
Березень в Києві. Посміхайтеся, дорогі мої, посміхайтеся. Іронізуйте над собою, іронізуйте над автором цих строк, радійте дрібницям і цінуйте саме цей день і саме цей час. Він неповторний.

28 березеня 2017 р, м.Київ

[1] http://proxy11.media.online.ua/uol/r3-e3340c0c45/562ac64061146.jpg

Залишити відповідь