Алфавіт

Алфавіт

В дитинстві Юрко ніяк не міг вивчити алфавіт. Абетка не йшла до його голови, і, коли всі, навіть дебіл Вася, вивчив всі літери, Юрко не міг запам’ятати цю грьобану послідовність «а, б, в, г….». Тоді матуся придумала грати в слова. Мама називала літеру, а він мав показувати літеру в абетці. І додавати щось, тобто, пояснювати слова. Цю гру, вже дорослий Юрко, пригадував, коли нерви зав’язувались канатом і голова переставала товаришувати зі здоровим глуздом.

 

«Аврора – це зірка, акація – це дерево, кавун – це ягода, а комар – комар це падлюка!», –  подумав Юрко, розплющуючи на руці нахабного комаху. Бо ці комари життя не дають ще з кінця весни. Водночас, треба пильнувати не тільки за комарами в автобусі, а й за тим, коли треба виходити. Гівняна якась назва зупинки. Ґабелок. Дикунство якесь. Екран смартфону майже згасав під сонячними променями. Єдність понтів і потреб. Жлобство було купити цей юзаний Айфон, з яким Юрко так і не призвичаївся спілкуватись. Замість маленької і зручної «Нокіа», цей подряпаний прямокутник викликав у нього острах і роздратування. Инч який. І все заради того, щоб бути постійно «на зв’язку». Їх, цих зручних маленьких пристроїв, цих «Нокій», «Моторол», «Алкателів», вже майже нема. Йошкін кіт. Колись була зупинка «вулиця Петровського». Лотерея перейменувань. Може взагалі називати вулиці за номерами: перша, друга, третя… Нумо, тепер з молодих ніхто не пригадає, хто це за хер такий був, Петровський. От, чому треба було його ім’ям вулицю називати? Пофіг – Петровський, Айвазовський, Хворостовський – це ще можна запам’ятати. Ромале, а це що за назва? Сучасна Всесвітня Шпаргалка – інтернет – каже, що це «шкіра молодого теляти, що харчувалося лише молоком і котрого ще не годували фуражем (рослинним кормом)». Теляти! У кого така фантазія буйна? Фантастична хєрня. Це саме через таких ініціативних дятлів маєш придивлятися до назв зупинок. Чи встигнеш побачити, прочитати? Шануємось браття, бо ми того варті.

Щохвилини долітав до вуха комариний писк. Юрко дивився у вікно на сумний пейзаж, що складався з похмурих приміщень колишніх заводів, складів, зруйнованих будівель і рідних дерев з пожухлою листвою.

Явно не Париж.

І навіть не Київ.

На цій зупинці, «на шкурі теляти», на нього чекав Сашко. Ще той придурок. «І навіщо я туди їду?» – відчуваючи недобре, Юрко, просочувався до дверей. Зупинка з кривим стовпом і кривенькою подряпаною лавкою, надпис відповідає очікуванням. Сашко стоїть за декілька метрів і курить. Як йому не гидко? Юрка воротило від курців. Особливо, коли курила дівчина. Він намагався не знайомитись з дівчинами, що курять. А потім закурила та, з якою він взяв шлюб. Без будь-яких причин. Бо, бач, всі подружки курять, а їй, бля, «невдобно». Юрко ліз на стіни, вмовляв, просив, питав – чого їй, курві, требо, навіщо ти куриш – все як до вітру… він виє, ти виєш, але що з того – не хоровий спів. Не чують… І вона його не чула. А потім Юрко помітив, що і готує вона херово, і говорити з нею нема про що, і в сексі вона холоднувата, та ще й цей сморід тютюнового диму від речей, волосся, губ, а коли він помітив, що в квартирі срач і його речі чомусь оминають пральну машину, зрозумів – капець сімейному життю. Потім, коли довбень Сашко питав, чому вони розлучились, Юрко тільки-но і вимовим – «Курити почала».
–То що?
–Все.
Сашко покрутив пальцем біля голови і запропонував випити. Випили вони тоді добряче. На ранок у Юрка боліла голова і те притаємничене місце, де живе Душа. Душа жила, як з’ясувалась, в жопі. Бо бігав він в туалет цілий день, аж поки жопа не заболіла від постійного випорожнення, а з рота не припилилася виходити гірка, як сімейне життя, жовч. Після того Юрко вирішив не пити з Сашком, і, взагалі, не пити… Та на другий день привезли до його подвір’я велику жовту цистерну з лаконічним надписом «Живе пиво». Живе? «Де воно живе?», – подумав Сашко, але пиво взяв. Спочатку літру, щоб з’ясувати, чим воно відрізняється від «Жигулівського» в пластикових пляшках, яке завозили з довбаною регулярність в ларьок за рогом. Потім прийшов Сашко, і вони взяли ще літру. А потім ще….На ранок життя не було таким похмурим, і на честь понеділка Юрко пішов на роботу. З роботи його витягнув дзвінок Сашка, бо він дізнався щось карколомне про його минуле подружнє життя, і вони мають негайно, просто зараз, зустрітися в промзоні. Біля колишнього м’ясокомбінату.
– Зупинка «Ґабелок». Пам’ятаєш, там кіно було, літне, «Ленінські зорі» – ми бігали ще на фільми влітку, ге?
Юрко пам’ятав ці часи як в тумані, але відпросився о четвертій годині і поїхав.

–Привіт, давай, що ти дізнався, – почав Юрко без звичних балачок про «життя-буття і ніг тертя».
–Не поспішай. Я твою колишню бачив. І не саму.
–Ну?
–Так от, я зрозумів, що сталося.
–В неї був коханець, трахав її, поки вона була моєю дружиною?
–Не знаю. Навряд. Але вона йшла з Миколою, з тим, що працює в районній прокуратурі, пам’ятаєш, такий лисий, вчився в нашій школі, був секретарем комсомолу, як ми ще в пісюнах-піонерах бігали…
–Пам’ятаю. Та що?
–А, нічого. Він курить, як паровоз, просто одну за одною, курить, собако, і …
– І що?
– Сміялися вони. Йшли разом, Курили і сміялися.
–То що? Ну, курили, ну, сміялися… То що з того?
–В неї очі були, дурнуваті і щасливі. Вона навіть не помітила мене, а я їй гукнув – «Привіт, руда!».
–То вона з ним ще коли…
–Ні, Миколо ж до нам повернувся тільки три місяці, а до того в області був, там, кажуть, в нього є жінка, дитина… Я до того, що їй з ним добре, а тебе все ще зле. То, може, тобі і з нею було зле, і без неї тебе зле, то я до того, що … так сталося, ну, так само по собі, сталося, і ніхто не винен, ні цигарки, ні харч, ні все інше… час пройшов, і все стало іншим. А тобі від того боляче. А їй добре. Зрозумів.
–Да пішов ти в сраку, психолог.
Юрко повернувся і майже побіг по дорозі.
–Зупинись, бовдуре! – почув він гучний голос Сашка. Сашко так ніколи не звертався до нього. В голосі була впевненість, наполегливість, не чувана до того сила і влада. Юрко пригальмував. Потім встав. Сашко підійшов, поклав руку на плече.
–Ніхто не винен. А у мене пузир самогону є. З села сеструха привезла. І сало є. І огірки солені. Пішли до мене. Пішли.

Вночі Юрко блював в унітаз, гикав і виключався в тяжкому сні. У сні до нього приходив лисий Микола і питав: «Чого не куриш? Навчити тебе курити?»
–Ні, нізащо, – хотів йому прокричати Юрко, але замість слів він лише мекав і хитав головою. А від хитання голова починала крутитися, залишки самогону просилися на волю, і Юрко знов біг до туалету.
– Ніколи, сука, ніколи не куритиму, – нарешті сказав Юрко, упершись лобом в білу чашу унітазу.
– Ну, і не кури. Ти ж і так не куриш, – почув він над собою голос Сашка: «Я тобі на кухні залишив анальгін та воду з лимоном. Давай, оживай, бо мені на роботу треба поспішати».
Вхідні двері зачинилися.
Юрко зрозумів, що він не просто один, він – самотня і нікому не потрібна потвора, яка нічого не розуміє в житті, окрім одного – «куріння – це повільна смерть і суцільне зло». Вмирати все ж не хотілося. А бороти Суцільне зло не було сил.
Але найгірше – він не зміг пригадати, як зовуть його бувшу дружину.
«Руда, як тебе звати?», – запитав він у сірого неба.

Крізь важкі дощові хмари проглядало нове життя. На яке було лячно дивитися і п’яними, і тверезими очима.

За півгодини анальгін почав діяти. «Аврора – це зірка, акація – це дерево, баклан – це птиця, волосся – це у супі, гімно – це у дупі». Дитинство приходило на допомогу саме тоді, коли забуваєш, з чого можна поржати. Юрко розтягнув рот у дурнувату, але вже природню посмішку.

скачати за посиланням: Алфавіт_АЯ

Залишити відповідь