Бузок

Бузок

Скачати файл

Бузок (Syringa) — рід з близько 20 видів квіткових рослин родини маслинових,
розповсюджений у Європі та Азії. Латинська назва рослини походить від грецького слова «пастуша дудка», «сопілка», що пов’язане зі застосуванням її стебел для виготовляння музичних інструментів.[1]
За скандинавською легендою, Бузок була створена Веселкою і Сонцем.[2]

 

Травень минає.

Пахучий Бузок

без сорому діток своїх розкриває

і стверджує себе у сяйві квіток

коли між промінчиків сонця,

він любощі живлення знає,

народженого у весняних,

коханих,

нестримних

рослинних

замріяних снах,

і день розкриває в любові,

і тане травневий,

здивований

сніг,

на мені,

і в ніжних бузкових долонях,

зігрітих,

в шалених,

любощами сповитих єднаннях,

нічною грозою

умитих…

 

Так ранком в Криму,

обійми твої мені ласку дарили,

я досі знаходжу у спогадах сили,

щоб жити у радості здійснених мрій…

в бузку розчиняюсь,

і вічно живу…

а серце бузкове все вторить

«я твій»…

 

Вечір в Києві. Втомлене сяяти Сонце схиляє свій вогняний диск до обрію. Та який в Києві обрій? Обрій – це дахи багатоповерхівок. Але для мене сьогодні обрій існує як кромка лісу, чи мені так здається, що це ліс, бо коли дивишся на світ з вікна на 24-му поверсі, то десь має бути обрій, що є частиною пейзажу… Я слідкую за Сонцем і відчуваю, чому пращури відчувати кінець дня як кінець життя. Бо ранком буде народження життя. А поки – поки Сонце завершає мандри і ховається там, де мені здається, є ліс… Я хочу з’єднатися з Сонцем, зі світом, з теплом промінчиків, що пестять моє обличчя… Я щасливий. І я завершую день-життя, приєднуючись до Сонця.

Вмирає день. Я теж вмираю. Я вмираю від радості і щастя, що заповнює і переповнює мене. Мої очі вологі, і я захопленням і вдячністю спостерігаю, як червоний диск Сонця має ось-ось сховатися у місці, де кінчається небо… Вмирання – це завершення плину життя, сьогодні – життя цього дня… Мені добре. День був яскравий та чарівний. Було все – і батьки, і діти, і моя кохана… були натхнення і успіхі, була дорога і було сонце. І навіть сніг. Так, так, сніг у травні. Тож, було диво. І я був з Творцем. Я говорив з ним однією мовою і відчував його цілунок у маківку. Я відчував, що Він любить мене. Просто так, бо я – частина Його …

А тепер вечір. Мій шлях завершився. Сили залишають мене, та вдячність і радість – зі мною. Я пізнаю світ. Я пізнаю радість. І через пізнання радості приходить до мене впевненість і спокій у життя, до якого не треба нікуди йти – воно тут, повсякчасно, поруч…

Щастя заповнює мої спогади про день. Я встиг чимало – прокинутись о п’ятій ранку, вилити на себе цеберко холодної води, приготувати смачний сніданок і навіть його з’їсти, я пересадив квіточку на підвіконні у новий вазон, я прочитав цікаву книжку і вона надихнула мені одразу почати писати самому. А ще я був на побаченні. Навряд, це було спільне побачення. Бо для неї це був просто вихід з офісу до кав’ярні, і на вулиці ми зустрілися. Не скажу, що випадково, бо я тиждень продумував хитрющий план, як з нею разом попити каву в обідню перерву. Але, до кави не дійшло – її телефон не замовкав, і вона попросила мені за 5 хвилин викласти, навіщо ми зустрілися. Я очманів від розпачу, і не знайшов нічого кращого, ніж сказати: «Я скучив за тобою».

Вона посміхнулася. І відповіла тихо: «В мене все добре. Але зовсім нема часу навіть на каву. Бувай!». Потім ми торкнулися один одного і розійшлися…

То ж що найголовніше у дні, що минає? Я, як юнак, міг її бачити, торкнутися її руки, відчути ледь-помітний аромат її парфумів, і разом з нею посміхатися, а потім бігти щасливим підстрибайкою до роботи, і радісно підписати всі папери, і відпустити всіх, хто заходів додому раніше, ніж кінець робочого дня, і сказати комплімент секретарці і не помітити її неуважність до таких ще вчора важливих документів… а чому? Бо в мене на столі стоїть великий букет. Бузок. В мене немає вази. Але є пластиковий бутель. І бузок мене надихає на безмежну радість цього дня.

Вдень бузок заповнив автівку чудовим яскравим ароматом. Це було неперевершено – як він відчуває близькість рук, обличчя…  Я провозив квітучі бузкові гілочки пів-дня, з далекого Трипілля, де колисала колись казкова цивілізація чарівних людей… Вони пірнули у Вічність так, ніби перейшли вулицю на зелений сингал світлофора.

Аромат наповнює автівку думками про щастя. Бузок – це омріяне дитинством весняне щастя, це – квіти Ангелів.

Мені зустрічались Ангели і Вісники. Перші говорили мені те, що має почути серце, другі – що має збуджувати розум. І це радість життя.

Ангел прийшов до мене в її образі і з чарівними вогниками її очей, Ангел був зі мною декілька років, аж поки не сказав мені, що має виконати ще одну місії – випробування. Це випробування Душі, тому, буде важко, але я впораюсь, бо я сильний. Треба мою силу просто витягнути з мене, і надати їй таланту і натхнення. Ангел говорив ці мною мовою Любові, але я не чув його. Тоді він пішов, щоб стати переді мною Вісником. Вісником змін.

Тоді настав листопад… і я навчився літати. Спочатку я не летів – я падав у прірву відчаю та обурення, я просив Його припинити це падіння або забрати мене до себе. Але Ангел сказав мені: ти сильний, ти маєш літати. І я полетів… Кожен з нас вміє літати, коли відчуває радість життя через вдячність до повсякденного, до людей і то всього створеного на Землі, коли відкриваєш серце до Світу. Тут не до чого матеріальне чи суспільне, це прийде, чи не прийде, згодом, а головне – жити тут, зараз, прямо цієї миті, цим днем…

Радість життя триває, поки ти відчуваєш себе володарем власної реальності. Реальність – це саме те, що ми бажаємо відчувати і те, що на дотик дає задоволення розуму і надихає Душу. Тож, вперед до Справжнього задоволення. Ми кожного дня починаємо спочатку життя, і поки ми не почнемо спиратися на Радість вчорашнього дня, ми не пізнаємо Радість завтра… Радість, що прихована у повсякденності і буденності, і, водночас, розквітає у маленьких здобутках долі. Просто і чарівно. Просто посміхайся життю і радій. Бо поки ми живі – нам є з чого радіти. Маленька дівчинка, народжена натхненням  Елеонори Портер, на ім’я Поліанна, ще сто років тому знала цей секрет[3]. А ми чомусь забули. А що, важко посміхнутися в люстерко і сказати – «Привіт! Який ти гарний!» …о, є ще важка фраза: «Я тебе люблю!». Як просто сказати – «Я не люблю тебе»! Ти – такий гордий, такий мужній – ти вмієш «не-любити»! А бути таким розумним, таким добрим, таким чутливим і спроможним на цілунок Долі, на ніжність та торкання Світу, що сказати – «Я тебе люблю».  Бо ти – Його творіння, як і я. І ми, обидва, ми створені для любові і ми цю любов несемо в собі, і не можемо, не вміємо, не знаємо як – передати у Всесвіт, як вміє радити життю дитинка… Чому ти посміхаєшся? Бо є Сонце, безкрайнє небо, є тато, є мама… Слухай, Сонце і Безкрайнє Небо є завжди. Тато і мамо – завжди з тобою, вони або поруч, або поглядають на тебе зірками нічного неба, а ти, ти є завжди, бо ти маєш Вічне Життя. Усвідоми це – твоє життя ніколи не закінчиться, бо кінець твого земного шляху – це початок шляху іншої людини. Бо саме у ту мить, коли твоя Душа відлетить, вона опуститься з першим подихом до іншої маленької людинки, ти продовжуєш свій шлях. Бо немає кінця нашому життю, як немає кінця нашій блакитній планеті, наших сльозам радості і словам любові. Я люблю тебе, Світ, я люблю тебе!!!

Київ, 15-18 травня 2017 р.

[1] https://en.wikipedia.org/wiki/Syringa

[2] http://myhelper.com.ua/index.php?newsid=24651

[3] «Полліанна» (англ. Pollyanna) — роман-бестселер американської письменниці Елеонор Портер, опублікований в 1913 році. Існує продовження книги «Полліанна дорослішає» (англ. Pollyanna Grows Up), написане самою Елеонор Портер, і багато сиквелів інших авторів, зокрема Елізабет Бортон, Гарріет Ламміс Сміт і Коліна Л. Ріса (з Вікіпедії).

Залишити відповідь