Десна. Безкрайність.

Десна. Безкрайність.

Скачати файл

[1]
Тіні предків моїх відійдуть на світанці,
І прокинеться світ у пташинім рою…
Мені світять твій погляд, і шия, і пальці, —
І зоря доганяє зорю.

Микола Вінграновський (1960)

Я пробуду з тобою одну лиш хвилинку,
і за міть, що минає, я серцем кажу,
що я вдячний тобі, лиш за те, що живу,
а живу, бо є ти у земною раю,
моя осінь на весну вертається взимку,
коли кожна сніжинка – ладить долю мою…

Євген Хлобистов (2017)

 

Олені Кононенко, з теплотою і вдячністю

 

Я приїхав до маленького села Вужівка надвечір. Довга і доволі тяжка дорога мене дратувала. Враження, що я такі знайшов кінець світу і ту саму далечінь, де важко знайти людину. А коли я вийшов з автівки, сказавши «Дякую Конику, нарешті доїхали», одразу потрапив у полон хмари комарів та комашок, що опинялися навіть в роті і в очах. «Ну, приїхав. Мої вітання», — сказав сам собі, вражено: «Що ще на мене чекає тут?». Одно ясно – ніч маю провести саме серед цієї благодатної природи сіверського краю.
Мене зустрічає подружжя, яке завтра має взяти звичаєвий шлюб, це Божена і Клим, посміхаються, після рукостискання – обійми. «Дякуємо, що завітали до нас!» — майже в унісон говорять, і так само, водночас, повертають до хати.

Ночівля у старенькій хаті

Після недовгої вечері, яка складалися з великої миски борщу та власноруч випеченого хлібу, я пішов до сусідської хати, де ніхто не мешкає, і там мав провести ніч. Хата маленька, віконця низькі і не відкриваються. Тобто, задуха. Але, попри важку ніч, на ранок вийшов надвір і почув, як голосно, фантастично яскраво, співають солов’ї. Мабуть, це була найкраща нагорода за всі незручності старенької хатинки, тісної кімнати з і старими меблями та продавленого ліжка, і великих, неймовірно важких подушок, а також нічного клаустрофобічного відчуття самотності….
Сонце тільки збиралося десь підніматися над лісом, небо навіть не блакитне – сіре… І по вулиці, за невисоким тином, йде дівчина. В неї біле довге плаття, та короткий, але ладний кожушок. Волосся зібрані у довгу косу. Дивно. Що вона тут робить. Вона повернулась до мене і посміхнулась.
-Доброго ранку. Ви надовго до нас?
-Вітаю. До завтра.
-Шкода. Я маю справи сьогодні, тож, іншим разом Ви мені скажете, яка я гарна незнайомка.
І дівчина засміялася…
-Так, іншим разом…
Вона махнула рукою і піша… я залишися з солов’ями… От дива. Чарівне село, тай годі. Я постояв ще, поки небо не стало блакитним, і я подумав, що все ж дуже рано і ще маю шанс заснути. Може, сон буде не гірше за яв?
Сну не було, однак, на якусь хвилинку мені прийшло сновидіння, коротке, ранкове – це не сюжет, це відчуття… тобі, мій читачу, сниться відчуття? Я відчув глибоку радість від наближення чистого, до завмирання, аж збудження, відчуття ніжного кохання, кохання, що не має обрису, але лише сяйво, що захоплює мене, і несе, несе… я щось добре, світле, бажане маю відчути або побачити. Я прокинувся. Ранок вже перейшов у спекотну пору. Я вийшов з хати і вирішив щось поснідати, а же потім вирушати прогулянкою для насолоди краєвидами. Настрій був замріяний. Я відчував кожну краплинку настрою як радість, і, єдине, що не давало мені відчути повноту цієї радості – це неможливість поділитися цім відчуттям з близькими…ні, до самотності треба нарешті призвичаїтесь.
Сніданок – теплий, з печі, хліб, сир, білий, солодкуватий, власноруч приготовлений господаркою, Боженою, узвар та іван-чай… дивно, так просто і так смачно. Що нас триває за міські цивілізації? За нескінчені  фаст-фуди та на скору руку приготовлені елементи «їжи»… Зайшла сусідка, про щось говорить з Боженою на дворі, я вразливо намагаюсь відчути сторонні звуки – і нічого. Тиша. Ось залетіла бджола. Рання…у маленьке віконце заглядає квітуча гілка груші. І нема мобільного зв’язку, Інтернету, навіть розетку важко знайти у хаті. Ну, десь є… бачу, пральна машина, мультиварка… щось все ж є з елементів міського життя. Напроти мене картина. Туш, мабуть. Контрастний і витончений чорно-білий малюнок. Повертає голову оголена жінка, що простягла руки перед невисокими деревцями, по коліно в густій траві, картина наповнена чутливою любов’ю, навіть пристрасним відчуттям кохання… з іншого боку – квітучі мальви, проста рама, масло на холсті, яскраво… репродукція з відомої картини Катерини Білокур. Над дверима до наступної кімнати – голова Христа. Не ікона, скоріш, частина картини. І бджола. І тиша. І завмирання часу. Навіть нема жодного годинника.  Тільки гілочка квітучої груші стала ще більш сонячною. Тож час пливе, пливе…

Володя

Пішов на прогулянку. Володя, з «дачників», погодився провести мене. Дорогою Володя говорить, швидко, ніби я можу втекти від спілкування.
-Маю батьківську хату, утримувати важко, продати ще більша морока, та й хто тут купить, а за безцінь віддати не можу
– А подарувати?
– Це кому? За які це заслуги?
– Так, щоб не пропала хата, все одно, як не доглянеш – пропаде…
-Ну, поки з не пропала, то все «пучком»…
-Добре…
посміхаюсь,
-А ти на заробітках?
– Так, я будівельник, будинки, ремонт квартир, сам-то я в Чернигові квартиру маю, а працюю – то де є робота. От нещодавно в Польщі працював, от поляк був добрий – і заробіток, і умови, не те, що в нас….).
Дійшли до стежинки, яка круто забиралася вгору.
– Далі ти сам.
І махнувши рукою, Володя показав дорогу через цвинтар на гору.
-Там краєвиди просто «перфектні».
«О», – кажу: «Не місцеве слово».
-Еге-ж, це я з Трускавця привіз, там працював півроку, на будівництві. Тож, дякую.
Поки йшов до гори, зустрів двох жінок, які на мене подивилися, як на марсіанина. «Що він тут робить?» А, нічого, йду собі за краєвидами.

Спека.

Спека наповнює все навколо. Входить теплим, гарячим подихом до легенів. Зібрався на пагорб. Ні кого. Старенький цвинтар. Дві нові могилки. Переважна більшість поховань занедбані і сумно покинуті. Звісно, кому тут приглядати за ними. А мої діти-прадіди. Я часто хочу до них? Матуся ходить, а я і не знайду, де вони, бо весь час з’являються все нові і нові могилки, а в мене все нема та нема часу дійти до київського кладовища…  а тут все просто – ось галявина, ось кінець земного життя – і краса, краса аж дух перехоплює. Вийшов ще вище. Стою на вершечку. Ось вона – красуня Десна, тече поважно, ось ліси безкрайні, ось поля, наскільки бачу, «щільно засіяні бур’яном», пригадав фразу Володі, та і те добре, хай земля відпочине від намагання взяти з неї за себе і за дітей, повитягати «чистого прибутку» та кинути на призволяще… А десь там може є і місця для відпочинку, і для грибного полювання, риболовлі, просто купатися чи ходити, збирати все, що надихає на гру, розваги, творіння…
Краса яка! Стою, очі заплющую, а як подивлюсь – знов краса, пливе спекотне повітря, і тиша, приголомшлива тиша. Як це зберегти?
Пригадав нещодавні гучки фрази з російських телеканалів. «І цю красу віддати москалям?» — нізащо! За кожний кущик будемо триматися, щоб духу вашого ворожого не було…
А життя, життя то інше…
В селі 10-12 хат належать «москвичам». Це так називають місцевих, що минулими роками поділися на заробітки до сусідньої Росії та й осіли там. Стали «росіянами», а суди приїжджають, до батьківських хат, та, рідко і хати ці всі більше нагадують про власну самотність і безпритульність, бо не може хатинка бути без людей, занепадає вона, і, за декілька років, буде стояти сумним нагадуванням про минуле… До політики і росіян ставлення нейтральне. Таке враження, що місцеві себе відчувають на острові. Десь там, за битими шляхами, вирує життя, а тут, у нас – все добре… Над трьома хатами – як щогли корабельні – пристрої зі супутниковими антенами – маяками стовбичать. Тут є цивілізація. Тобто, телевізор.

Перед обідом потрапив на весілля. Побралися молодята, що свідомо переїхали сюди з Києва, вони не вживають м’ясо, не споживають алкоголь, не палять, звісно ж. Та навіть каву не тримають. Останнє мене трохи засмучувало, бо як тільки чогось немає, то те кортить покуштувати.

Сусіди.

Сусід Іван. Скільки йому років сказати важко – від 30 до 60. Нездоровий спосіб життя та одяг, який давно потребує прання, створюють образ поза часом і віком.
– Що тут відбувається? Нічого. Хто ми – ніхто. Самогон п’єш? Ні? То і все. Капець. Тут хто не п’є – поминає від нудьги. А хто п’є – від похмілля.
-А як не пити, а працювати, ось, молодята пріють, живуть з задоволенням?
-То вони інші. Я так не можу. Мені щось таке потрібно, щоб захопило – і понесло, понесло. Ну, як два стакана вип’єш, а третій – ні-ні, зачекай – і тебе несе, несе, головне – щоб не в Десну. Агов!
Сміємося. Іван явно професіонал у цих емоціях. Шкода, я не поясню йому, що Божена з чоловіком це можуть природно, після колодязної води чи Іван-чая…
-Іван, а як до Іван-чая?
-Ну, наливай. Все одно нічого кращого не буде. А може до мене, у мене є, по «цють-цють».
-Ні, дякую.
-Розумію. Ти з цієї компанії.
-Так.
Навпроти за столом Дід Віталій.  Місцевий інтелектуал і патологічної доброти людина. На дідове обличчя крізь не закриті штори світить сонце.
– Штори закрити, діду Віталію? Вам не заважає? – питаю я, намагаючись говорити голосніше.
Дід посміхається широко і по-дитячому доброзичливо.
-Сонечко – воно сили дає. Всім, і мені, і тобі. Старому що треба – буди поруч з молодими. Відчувати їх міць, їх волю до змін. А ще – сподівання, що хтось прийде по допомогу і ти конатимеш не в самотності. Хоча, це не головне. Головне – сила життя. Поки є молоді – є сила. Дітей у нас мало. Зовсім мало. Село вмирає. Приїжджайте, живіть тут… Що, хати нема? Це дурня. Стоять кинуті, німому не потрібні… Але хазяї десь у Чернігові чи у Батурині живуть, а гроші великі просять, так? От, жадібність… не буде в них ні грошей, та хата як роки зі три стоїть сама – то тільки під знос.
Поруч зі мною сідає жінка. Ще одна сусідка. Тут всі сусіди – бо людей на селі мало.
-Я Євген. Я до Вас як звертатися?
– Марфа. Мене Марфою кличуть. От і Ви так звертайтеся. По імені. Так і говори – баба Марфа.
-Та не дуже і Ви баба?
-Тобто, молода, ну Ви скажете….
-Все одне, не стара
-А-гов, не стара, жартуєш, вже онуки школу закінчили, вони в районі живуть[2] , мені же наступного року буде п’ятдесят… от таке.  Як життя? Життя – звичайне життя. Пораюсь, корова є. Ось, сусіди по молоко, сметану ходять. А ще город, сад, яблука в нас, знаєш які – о, суперові, дюшес. Так, так, сорт такий. Лимонадний.

Десна.

За вечерею придивився до моїх господарів. Климко. «Поблажливий». Дійсно добрий. Мовчазний і худорлявий. Він тут помічник усіх стареньких. Місцевий «Виручалкін» та «Допомагалкін» (так про нього каже Божена, з доброю щирою  посмішкою).
Божена. Дивне створіння. Всьому радіє. І всім радіє. Має переконання, що її життя – найкраще, і всі зустрічі – для її блага і для її щастя. Ранком ходить купатися на Десну, занурюються у всій оголеній красі в холодні швидкі води. Місцеві рибалки, переважно літні чоловіки, навіть вже не звертають уваги. Мабуть, звикли. Вона позбавлена зайвої сором’язливості. «Тіло – не соромить, соромлять слова і вчинки», – каже вона, переодягаючись в кутку кімнати.
-Підемо купитися, як сонечко встане? – усміхнено пропонує Божена.
-Та холодно!
-От ти даєш, холодно взимку, а зараз – тепло. Ну, давай, хоч разом на березі будемо стояти, наберемося у природи доброти на цілий день.
Я пішов. Климко сказав, що він ще не додивився останній сон, тож, йдіть самі. Пішли. Божена роздягнулася і пірнула в воду. Я стояв і відчував себе таким маленьким, наче ця комаха, що мандрує з вітром, а навкруги – безкінечність лісів, вод, садів, і тільки Божена, як перша Жінка у Всесвіті, народжується з води Десни. Щоб потім йти додому босоніж і розповідати про просте життя, про ранкові зорі і любов до всього живого, що Створено для неї.
-Для тебе?  — питаю.
-Так. Для тебе створено те, що ти візьмеш сам. Кожен з нас бере стільки, скільки хоче. Хочеш брати одне – бери одне. Хочеш – горе, буде горе, хочеш радість – буде радість, хочеш силу – ось, бери, кохання – кохай, любов – люби. Все просто. Все перед тобою….

Переді мною Десна. Мільйонами усміхнених промінчиків милується між гілками схилених до води дерев. Як там у Олександра Довженко: «Благословенна будь, Десно, що не розучився бачити зорі навіть у брудних калюжах на життєвих шляхах». Калюж не бачу. Брудні калюжі будуть там, за пагорбами, за битими шляхами, там, це люди живуть подалі від природи і не знають, як знайти спільну мову між собою…  А життєві шляхи – то вони обов’язково приведуть тебе до казки. Лише захотіти б, лише захотіти…

Київ, травень 2017.

 

[1] Фото з сайту https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/3/30/Desna_River_2.jpg

[2] в райцентрі

Залишити відповідь