Крик

Крик

Скачати файл

Правда в тім, що найстрашніший крик
не звучить.
Він мовчить.
Безкінечно мовчить.

Марія Дачковська: Крик [1]

 

Я кричу. Голосно. Я розкриваю рота і кричу. Ти чуєш мій крик? Ні, ти його не чуєш. Бо він нікому не чутний. Він у мені – він розриває мою горлянку, роздирає на шматки тіло, вибухає мій мозок – це крик. Це те, що я не можна в собі сховати. Це – божевілля. Я кричу.

Мені ніяково, але я вже не контролюю власні емоції та почуття. Мене розриває крик, що перетравлює все навколо – залишається лише мовчання. І знов крик….

Мене не чують. Я сиджу у кабінеті і розумію, що не можу дати раду собі в цьому ґвалті, який заповнює собою все навколо. Заповнює і залишається у порожнечі висловленого – і знов, крик….

Мама, народи мене «назад».

Я не можу це терпіти, не можу, все, що в мені – кричить. Цей крик відчаю. Я тихо подрібнююсь шматочками свідомості.

Женю, що з тобою? Це лютий. Ненавиджу цей місяць – це ще один рік життя, що пішло під три чорти…. Я тупцюю на місці і не можу владнати власні емоції. Я би хотів зараз опинитися вдома – тихо-тихо сидіти у колі батьків, їсти те, що я вже не їм роками, але знати, що десь тут мабуть бути лікувальні стіни – і відчувати, що їх нема. І знов я буду бігти вулицями міста, у сподіванні знайти собі притулок. Бо мене гонить крик.

Стій. Пізно. Я на дорозі з підбитою ногою. Я і насправді біг. Навіщо? Бо так я мав втекти від «невідомо-чого». Від того, що тягне мене у Прірву. Чи, навпаки – надає мене сили не застити у льоді смутку. Відчай – це все ж дія. Хай і деструктивна, хай тупцювання на місці. Танець – теж тупцювання.

А-а-а… Цей крик не має змоги почути навколо – голоси друзів, побачити посмішки рідних… а-а-а-а….

Крик.

Це останнє, що можу собі дозволити мовчанням. Це шанс не втрачати свідомість від кожного заглиблення у власне «Я». Це відчуття, що з тобою може бути гірше, ніж було вчора, і це страх завтра.

Як пояснити, чому Едварда Мунка налякало небо і він написав свій «Крик»[2]? Як сказати мені, чому мене лякає повторення пейзажу і я не знаходжу в собі сили поміняти пейзаж на інший… Як тебе пояснити, що таке «Крик»? Крик – це мовчання від відчаю і від щохвилинного спустошення, бо завтра, завтра, хай би воно не наступало, це кляте завтра, то все, все повторюється, і я божеволію від цих повторень. У моєї свідомості минає картинка за картинкою, і після того, як я заплющую очі, картинки змінюються на калейдоскоп повторювань – ти маєш це побачити…Ні, я не хочу бачити ані це, ані інше, я хочу спокою, просто спати і не бачити снів, не відчувати болю і не бажати притулятися до неї, до її тіла, завмирати від її подиху, спокійного і глибоко зануреного у сновидіння… я хочу, щоб вона була поруч і я присягаюся, присягаюся, що не буду торкатися до неї, я не булу волати її пестощів і розкритих губ, я не буду…бо той, хто хотів цього, від розчинився в темряві і вийшов з кімнати німим криком відчаю і жаху. Він вийшов. А те, що залишилось від нього – це так, тілесна оболонка. Кому це треба? Це так, можливість зайти до музею воскових фігур імені однієї людини. Яка набридла сама собі віддзеркаленням невпевненості і страху.

Що тебе тримає? Я поглядаю на засніжений двір Інституту і розумію, яка тонка межа розділяє два світи – світ реальних подій і реального життя і світ наших душевних демонів і янголів, до яких так близько, так зрадницьки близько…

У вікно залетів горобчик. Звідки ти тут? Він літає по кабінету і здивовано лупається о стелю і стіни. Бідний, бідолашний маленький горобчику. Я відчиняю вікно, як тільки можна широко і починаю гасати за горобчиком з зеленою папкою в руці – щоб направити його до відчиненого вікна. Нарешті мені це вдається і горобчик зникає у сірому вечірньому просторі міста…

Зробив щось корисне.

День пройшов не дарма.

Мряка крику моєї душі відступає. Морозне повітря несе в собі веселу зірочку.  Зірочка дивиться на мене за вузеньким місяцем. Це Венера. Венера. Бурі, хмари з сірчаної кислоти, Жак Фреско, живопис, античність… морозне повітря вдихається на повні груди. Як добре. Як мало потрібно людині, щоб відчути неповторність, чарівність Життя! Як добре…стояти біля розкритого вікна. Останній місяць зими. Далі буде краще. Бо все має змінитися з весною. Бо цей коловорот, на щастя, не залежить від нас – природа оновиться. І для оновлення у Всесвіті завжди знайдеться місце кожному з нас.

 

1 лют. 2017 р.

[1]http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690863

[2] Мається на увазі картина «Крик» норвезького художника Едварда Мунка (1863-1944)

 

Залишити відповідь