Майже любов (три хвилини тиші)

Майже любов (три хвилини тиші)

Скачати файл

Самотність – не моя провина,
самотність – то дар тиші у душі,
самотність – це відродження дитини,
в собі знайди її, зігрій, залиш, пиши…

–Я на пару хвилин.
Вона піднялася та пішла у напрямку туалетної кімнати. За час, що її не було, я намагався осягнути, чому я ще тут. Я був самотнім, і, водночас, зі мною були всі, хто міг зайти до моєї свідомості. Я почав лікувати стосунки з тими, хто був більш важливим для мене, чи більш вразливим… Зараз треба подумати про матусю – виявили в неї пухлину і вона боїться … всі ми боїмось померти, однак, більш, ніж смерть, що є моментом переходу до іншої місця, ми боїмось підготовки до Смерті. Страждань. Немічі. Думаю, саме це лякає більше за все. Коли ти опиняєшся сам на сам з думками, ти розумієш, що не важливо, у яких умовах ти готовий покинути цей Світ. Бо на переході все не важливо. Життя довжиться нашими мріями і внутрішньою дією до перетворення дійсності.
Поки ми змінюємо світ через зміни себе – нам Всесвіт дає життя. Звісно, ми можемо «механічно» перервати цей процес, однак, тоді на нас чекає покарання. Покарання нам не відомо. Відомо, що воно є. Покарання, як здійснена кара, навряд чи має вигляд у формі, про яку ми можемо здогадатися, але, найвища кара для Душі – це припинення її руху по тих вимірах Всесвіту, які не розкриваються нашими почуттями. Самогубство – це виклик, це взяти на себе роль Всесвіту. Викликом є приєднатися до Творця не в час, коли він чекає на тебе, а коли ти сам вирішуєш це. І ти маєш на це право. Є можливість. Але тоді ти маєш усвідомити, що піде твоя Душа іншим шляхом. Суть покарання серед людей не розкривається. Воно – як натяк, у негативному ставленні до самогубців у християн. Самогубство в інших релігіях – це акт певного усвідомленого прощання зі Всесвітом, прощання із земним плином життя, і, можливо, тоді Всесвіт приймає приход до нього Душі раніше, ніж передбачено коловоротом подій.
Для того, щоб владнати власні стосунки зі Всесвітом, треба одарити його любов’ю. В мене є сили любити. Я намагаюсь відчувати себе гідним любові.
Я замріявся. Сонечко, крізь жалюзі, жбурляло в очі промінчики, які сонячними зайчиками плигали на білий скатертині.
Ми сиділи в маленькому кафе на узбіччі вулиці. Звичайний спальний район Києва. Мені тут спокійно. В її компанії навіть затишно. Нас поєднують декілька справ по спільному зароблянню грошей. Поки нам вдається робити це зі взаємною цікавістю. Розмова наша плавно перетікає в русло запрошення до кави… у її невеличку квартирку на 23 поверсі.
Вона дивиться на мене уважно. Приязно. Я їй вдячний за те, що можу подумки сказати: «Дорога моя, вже майже коханка, хоч наші стосунки не переходили ту межу, за якою слово «майже» втрачає сенс, як добре з тобою мовчати». Однак, мені треба щось відповісти на її запрошення. В моїй голові фраза, яку не треба промовляти вголос: «Те, що ти пропонуєш мені, дякую, це майже любов. Бо твоє тілесне так далеко від роботи душі, що і тілесне вже припиняє бути цікавим…». Бо тоді вона подивиться на мене з подивом і не розумінням: «Що він верзе?».
Пауза затягнулася.
–Я тобі не подобаюсь?
–Не важливо. Подобаєшся. Я про те, що те, що має відбутися – це не любов.
–Звісно. Я хочу кохатися з тобою. А любов має прийти згодом…
–Це і не кохання. Це потреба у стосунках, які виявлені в умовах можливого. Тобто, можливо це зробити. І ми це робитимемо. Нічого особливого. Так роблять мільйони людей. І не додають у Всесвіт хвилі та промені Любові. Не гармонізують Світ чистими почуттями щасливої дитини, що завжди залишилась у схронах нашої душі. І не відчувають того, що мали відчути…
–Люди не завжди мають кохатися тільки у стані піднесення. Кохання – це просто і фізіологічно важливо, це підтримка власного тіла, це приємні відчуття…
–Звісно. Але я про можливості. Ти можеш літати, а повзеш…і не тому, що тобі цікаво споглядати на маршрутом, а тому, що тобі ліньки розправити крила і наважитись на політ…так і з любов’ю. Ми можемо робити все теж саме, але в іншому стані, з іншим задоволенням…
–Я буду робити все добре…
–Так, звісно, я теж, сподіваюсь… то я не про це. Ми не маємо думати, чи добре чи не добре ми це робимо, ми маємо це робити – як політ, без міркувань, без усвідомлення дій, без очікування результатів.
–То ми підемо до мене?
–Ні.
–Чому?
–Просто не підемо. Я хочу піти з тобою тоді, коли не буде виникати це питання. І ще – мені важливо, щоб те, що ми робимо в межах спільної роботи, ми довели до кінця, а не припинили через особистісне ставлення один до одного.
–Навпаки, це зробить наші відносини більш дружніми.
–А б з тобою погодився ще декілька років тому.
Колись одна моя знайома втратила чоловіка. Хвороба забрала його життя на протязі місяця і ніхто нічого не зміг зробити. Вона, після ввічливих психотерапевтів, прийшла до себе, і намагалися зустрічатися з різними чоловіками… але в кожному з них вона бачила саме свого чоловіка. І називала їх його ім’ям. І чекала він них пестощів та обійм, які були омріяні тілом… пам’яттю тіла. А ж поки все не зникло. І залишився сум. І коли вона була на самоті, і бажання було нестерпним, тоді вона уявляла його біля себе, і ця уява була більшою, ніж дотики всіх чоловіків Світу. Тому вона самотня. Вона не може по-іншому. Вона чекає на їх зустріч. Одного разу вона сказала: «Може, колись, хтось буде поруч… може, колись я перестану тримати планку уяви, яким має бути мій друг».
Ще рік тому я був інший. Але я не знаю, як бути обережним до того, хто намагається наблизитися до тебе на відстань цілунку.
Як про це сказати, щоб не було образливо чи зверхньо?…
Я хотів їй сказати, що втомився від пошуків. Я втомився від намагання знайти себе в іншій реальності буття. Але я все ще живу. І без надії сподіваюсь. Бо час не Володар Всесвіту, поки ми не дозволимо його Владу над нами. Тож самотність – це не жахливе «дещо», а реальне «ніщо» перед тим, як знайти себе.
–Мені треба побути в тиші.
–Я можу помовчати.
–Дякую. Але краще ми помовчимо у різних домівках. Сьогодні.
–Ну, бувай.
Вона піднялася і пішла. Озирнулася. Сподіваюсь, вона вибачить мене. Згодом. Я намагався не дивитися не неї. Мені було ніяково. Я завжди так відчував себе, коли говорив щось неприємне. Але я знав, що, якщо б я погодився піднятися на 23-й поверх, то «ніяково» і «незручно» біло б ще більш відчутнішим.
Я закрив очі. Три хвилини тиші. Три хвилини, щоб почути себе… Ні, не тут. Там, де немає звуків, людей, запахів, десь там, далеко…
Там, де тиша – там можна відчути те, як говорить з тобою любов. Любов, яка сховалась в тобі і яка хоче вирватись зірковою посмішкою очей… Бо там, у тиші підсвідомості, ховається твоя забута внутрішня дитина, твій маленький Женя, який любить весь Світ, і ця любов може дійсно творити дива. Мені треба відшукати його …
Ми так переймаємось, як ми будемо долати неміч та старість, що забуваємо, як ми живимо зараз. А життя – воно ж відбувається саме у цю хвилину. Мені конче потрібно зробити цю міть життя щасливою і радісною. І нехай в мене є всього три хвилини…

Київ, 25 чер. 2017 р.

Залишити відповідь