Марина

Марина

Скачати файл

«Я не боюся нічого. Коли самотність досягає безмежжя,
людина стає по-справжньому вільною. І легко відлітає від землі…»

 

Марина – яке романтичне ім’я. Щось морське, щось надихаюче… Марина.
Ми познайомились у липні. Це був чудовий липень. Спека і озеро, до якого можна було пройти десь за триста метрів, щоб занурюватись у приємну прохолоду. І ще, на невеличкому «пляжі» збиралися приблизно одні й самі персонажі літнього дачного відпочинку. Відпочинок на дачі – це призупинений час. Я завжди хотів стрибнути з дачі кудись далеко, аж поки не стало самої дачі. Стрибки поки залишаються в моїй пам’яті, інколи, у снах. Я не пригадую, що саме стало першим приводом, щоб заговорити. Але коли ми заговорили, були дивне відчуття, що ми знайомі все життя. З нею було просто. І спокійно. Вона була значно старшою за мене, однак, жодного натяку на вікову дистанцію. Ми – одразу стали приятелями. Її історія – враження від спільних прогулянок від озера до перехрестя садових вулиць. Там ми прощалися і йшли кожен у свій бік. Нещодавно її не стало. Я ніколи не замислювався, скільки їй років. Згодом усвідомив, що між нами не просто вікова різниця, що вимірюється роками, між нами – життя цілого покоління. Життя важке, але дивне і романтичне, тому, вона пішла до тих, на кого давно чекало її молоде та мрійне серце.
Мені захотілося розповісти її історію.

1932-1949 роки
Марина народилася далекого 1932 року, в Києві. У родині службовця, який старанно виконував обв’язки радянського бюрократа, ретельного державного служаки. Але 1937 рік не оминув її родину, і батько був репресований і розстріляний. А вона з матусею потрапила до Табору Членів Сімей Ворогів Народу. На тому дитинство закінчилось і почалися випробування дорослого життя. Бо і в таборі люди теж жили, спілкувались, працювали без вихідних, щоденно, щорічно та діти ходили до школи. Вчителі – теж з репресованих. Те спілкування, як згодом виявилось, було досить цікавим і плідним. Викладачі інститутів та університетів, діячі культури та митці, кваліфіковані інженери… Так, жінки, але серед знайомих матусі майже не було «звичайних домогосподарок». Вони почали влаштовувати курси «підвищення кваліфікації» всього. Спочатку іноземних мов. Її матуся, Ірина, опанувала у Таборі німецьку, англійську, польську… Маленька Марина теж долучалася до мовних практик. Потім пішла фізична культура. Був кваліфікований спеціаліст з лікувальної фізкультури, дружина репресованого лікаря-травматолога, але чомусь фізкультура стала «напружувати» вертухаїв, і саме цей вид «антирадянщини» тривав недовго. Я запитав Марину, чому мовні заняття не були «небезпечними», а фізкультура виявилась – зась!
–Не знаю, бо у заняттях з фізкультури наглядачі вбачали підготовку до побігу, а мова – то пусте, навіщо знати іноземні мови, коли ніхто ніколи не залишить межі СРСР і не буде якимось-чином використовувати ці знання. Що чекає на засуджених? Яка там робота? Бо коли настане «комуністичне майбутнє» всі розмовлятимуть російською… бо це ж мова Лєніна-Сталіна.
–А потім?
–Потім я вивчалась. Ми спочатку закінчили 7-річку, але, куди нас подіти далі – не ясно, і нам, у таборі, зробили 10-річку … це була фантастика, бо у ті часи отримати повну середню освіту було не просто навіть «на волі». А у нас це було. Нарешті, у 1949 році, я закінчила школу і до нас, для «відвертої розмови», завітав представник «органів».
–Для профорієнтації?
–Гарний жарт. Для пропозиції, від якої було важко відмовитись, як би зараз сказали. Нам запропонували написати відмову від батьків. І від всього, що нас єднає з антирадянськими вчинками наших батьків. Хто напише – поступатиме у будь-який Інститут СРСР, а хто «ні» — ось перелік з 8 вищих навчальних закладів, куди «дозволяється». І так, зрозумій, з 35 хлопчиків та дівчат, відмовилися від батьків лише двоє… Але їм доля це не пробачила. Один закінчив Московський університет, потім працював, навіть одружився, але життя трагічно та безглуздо обірвалося у 30 років… друга, дівчинка, після «відмови» поїхала кудись поступати і ми ніколи про неї нічого не чули.
Маму реабілітували лише 1953 року, на жаль, вона по звільненню важко захворіла і незабаром померла. Батька теж посмертно реабілітували.
–А ти?

1955 рік.
–Я поступила до кораблебудівного інституту, а по закінченні отримала роботу в Києві, на заводі «Ленінська Кузня». Так я знов стала киянкою. Там, на заводі, зустріла свого чоловіка, ми півроку приглядалися один до одного та побралися. Незабаром народилася донечка. Але я за три місяці після пологів мала вийти на роботу. Ми знали про це і я ще вагітною почала шукати няню. Нам знайомі запропонували жінку, яка є уважною та відповідальною доглядачкою та доброю людиною. У неї одна умова – вона має жити в родині. Тож, ми у нашу кімнату в комунальній квартирі мали прийняти і донечку, і няню. Порадились, та вирішили, так воно й буде. Так наше життя у двох перетворилось на життя вчотирьох.
–Важко.
–Ні. Цікаво. Бо ми стали однією родиною. А згодом – навіть більше.
–Це як?
–Життя – воно цікавіше за будь яку придуману історію. От пам’ятаєш фразу про те, що в Радянському союзі сексу немає. Але ж діти народжувались. Та й інші стосунки теж були… От і в нас. Спочатку все було так, ніби ми підлаштовувались один до одного, приглядалися…а згодом – всіх «попустило», бо життя в одній кімнаті вимагало і спрощення, і розуміння. Її теж звали Марина. Марина Михайлівна. Вона була значно старше за нас. І ми спочатку її сприймали як «бабцю». Але ж їй було лише ледь за 40 років. Вона жила з нами, прибирала, готувала, займалася різною хатньою роботою, а мене звільняла від неї, і я мала нечувану розкіш радянської доби – вільний час. Я мала можливість ходити з чоловіком до кіно, театру…і просто не поспішати додому. За це я Марині Михайлівні була дуже вдячна.
— Але було якесь «але»?
–Це не «але». Це життя. Ми коли почали жити разом, а ми були молоді і все в нас бажало любощів, пристрасті, а як це зробити, коли маленька кімната…. Тож, чекали, як всі поснуть, а далі… далі, забували про тишу, про стриманість, а взагалі, в коханні галаслива, не можу я тихо це робити, коли все підіймається назустріч чутливості, коли пестощі – як живильна волога… а як ще? Ми таку «Камасутру» самі для себе витворяли, гей! Бо і я, і він, мій чоловік, ми були чутливі і відверті у інтимних стосунках.
Одного разу я встала з ліжка, спітніла і стомлена, але до біса щаслива, і побачила її очі. Марина Михайлівна не спала. Вона дивилась уважно на мене. Я присіла на її ліжко. Вона мовчала, а в її погляді був смуток, біль, в очах стояли сльози. Її тіло тремтіло від бажання. Я ніколи не думала, що Марина відчуває, і, взагалі, вони спить чи прикидається під час наших нічних еротичних змагань. Я нахилилась до Марини і поцілувала її. Поцілувала в губи. Вона не відповіла на мій цілунок, але і не відсторонилась. Потім ми завмерли в обіймах.
«Вибач», – прошепотіла я і поцілувала її в шию, потім в плече.
«Вибач» – ще тихіше сказала я і відчула на себе її цілунок. Я мовчки встала і повернулась до свого чоловіка, який вже міцно спав. Він завжди одразу засинав по закінченню наших любощів.
Тоді я зрозуміла, що я маю звернути увагу на цей погляд. І щось придумати.
–Та що тут придумаєш?
–Я помітила, що погляд Марини Михайлівни став іншим. На чоловіка мого вона стала дивитися приязно і навіть ніжно. Я поміркувала, що ця ситуація може стати не зручною. І тому треба зробити так, щоб у нашій все спільній родини залишався спокій. Була злагода…
Тож, я за спільною вечерею запропонувала дещо незвичайне.
Я купила пляшку доброго вина. Навіть пам’ятаю, що це була кримська «Мадера». Ми випили по келишку, потім ще по келишку… І коли чоловік розлив «по останній», я сказала:
— Дорога Марина, я Вам дуже вдячна за все, що Ви для нас робите, і я хочу, щоб наші ночі не були для Вас випробуванням. Тому я прошу свого чоловіка бути з Вами два рази на місяць, бути разом по-подружньому, а я з донею на цей час знайду собі де погуляти.
Скажу відверто, я попередньо проговорила це з чоловіком і отримала він нього «стримане розуміння». Не скажу, що він виявився «без комплексів», але, сказав, що буде намагатися зробити все як найкраще, що він нього залежить. Тепер мені була потрібна згода Марини.
Далі була несподівана реакція. Марина уважно і дещо розгублено подивилася на мене і промовчала. Чоловік сказав «згоден». Тож, «мовчання знак згоди» — підвела я нашу розмову, і запропонувала визначити день тижня.
–Це має бути п’ятниця. Бо по п’ятницях я можу годину-півтори вдень прийти додому. Марина, Ви не проти п’ятниці?
–Я не проти, – відповіла Марина, нібито йшлося про якесь повсякденне питання.

 

2010 рік.
Дивна історія. Я не очікував такої. Ми стояли попри комарину вакханалію на вулиці. Вечір переходив у ніч. Нам був час прощатися, але розповідь Марини не відпускала мене. Я був здивований і навіть вражений розповіддю Марини.
Після паузи, я запитав:
–Це було приголомшливе для них, а, думаю, особливо для Марини Михайлівні?
–Напевно. Але для людей, які водночас були у лещатах комуністичного моралізаторства та повсякденної небезпеки, у цих людей, тобто, в мене, взагалі почуття неможливого було приглушене, воно було якесь дивне – ми і залежали від оточення, хто що скаже, і всяке таке, і, кожної хвилини розуміли, що завтра нас назвуть ворогами народу і всі ці люди будуть відверто та відчайдушно цькувати нас й обливати лайном. Відлига тільки починалася і ми до кінця не вірили, що це надовго. Однак, зрозумій, це нам дозволяло робити такі речі, на які потім, у більш благополучні 70-ті, ми б не наважились. Бо почуття «життя є тільки сьогодні» було втрачене колисанням впевненості, що ми живимо у стабільності.

Наступного ранку ми зустрілися біля озера і я запитав, що ж було далі.

–Нічого особливого не було. Ніколи не питала жодних подробиць чи деталей їх стосунків. У визначений час я просила різних знайомих побути з донею чи забирала її на роботу, інколи вдавалось відпроситися на дві години для прогулянок, колеги помічали, що це триває кожної п’ятниці, але я не дуже була балакуча на роботі, однак, старанна, мене цінували, тож, це проходило без особливих проблем. Одного разу, на мій день народження, ми з Мариною Михайлівною, як все прибрали після гостей, чаювали, чоловік був трошки напідпитку і вже міцно спав. Я нарешті запитала, чому Марина самотня, як вона опинилася без родини, без даху над головою…

 

1933 рік.
— У мене все було, – сумно і відсторонено почала розповідати Марина. Був коханий чоловік, була родина і була дитина. Мій синочок. Це був страшенний 1933-й. Голод. Але я навіть не розуміла, во що голод може перетворити людей. Родина голодувала. Гірше за все було моєму синочку. Такий нетерплячий, непосидючий, він страшенно схуднув, три рочки – це така щаслива дитяча пора. Мій маленький навіть вже не просив їсти, а тільки дивився на мене великими зеленими очима. Наповненими болем та відчаєм. Одного разу, надвечір, я повернулася до хати і ще здалеку побачила димок над дахом. Невже хтось роздобув якоїсь їжі? І я щаслива майже вбігла до них…вони всі сиділи за столом і їли. Перед ними стояв великий баняк, з якого йшов теплим пар.
Я не побачила за столом синочка. І запитала: «Де мій маленький?».
–Тут, — спокійно і відсторонено показав на баняк свекор. – Сідай, поїж з нами.
Оцей момент вдарив грім. І я померла. Одразу. Не було нічого – ані ненависті, ані смутку, ані емоцій… я померла. Глянула на них – повернулась та вийшла з хати. Мерцю нема чого робити з живими. Я пішла, куди несли мене ноги і більш ніколи не повернулась. Без документів. Без речей. Я втратила все. Я навіть втратила власне ім’я. Марина – не моє справжнє ім’я. Це так мене назвала одна бабця на вокзалі, яка переплутала мене з кимось…я була голодна і просто сиділа на лаві. Йшов дощ. Ця бабця підійшла до мене і сказала: «Марина, що ти тут робиш? На тобі хлібця, поїси. А як прийде потяг – сідай у найближчий вагон та їдь до Києва. І ніколи не повертайся. Ніколи». От така дивна бабця була. Я тримала великий кусень хліба, який був найсолодшим з усього, що я колись їла. Я сіла в вагон. Чомусь ніхто не запитав мене про білет. Я сіла на найближчу лаву, люди мовчки посунулись…
В Києві я зовсім не знала, що робити далі. І просто йшла вулицями. Побачила, як двірник мете тротуар і аж заходиться кашлем. Я підійшла до нього:
–Діду, Ви ж зовсім хворий, відпочиньте, а я за Вас підмету…
Він здивовано подивився на мене, але віддав мітлу та пішов. Як тільки я впоралась, він з’явився, та запросив до себе. Напоїв чаєм та нагодував кашею.
–Ти сама? – Запитав він: «Маєш, куди йти?»
Я промовчала.
–Ясно. Залишайся у мене. Поки що. Хворію я. Допомагатимеш.
–Дякую, — тільки і відповіла я.
Дід Михайло, так його звали, був мовчазний, зайвого не питав та піклувався за мною. За декілька місяців запропонував доглядати дитинку в родині своїх знайомих. За умов мого там проживання та харчування. Я погодилась. Згодом дід помер. А коли мені запитали, як до мене звертатися на ім’я та по-батькові, я стала Марина Михайлівна… Моя душа давно вже там, де мій синочок. А тіло все ще тут. І все ж тіло моє ще відчуває потребу до радощів життя. Тому я дякую тобі і твоєму чоловіку за все. Я не суперниця тобі, навіть подумки… це втіха для тіла, а не для душі. Коли мені буде час йти від вас, прошу, дізнайтеся, можу комусь потрібна няня.
–Марина, залишайся з нами. Ти мені, нам, як рідна… доня тебе за бабцю приймає, у нас все буде добре!
–Дякую. Але за рік я вам буду не потрібна. Тож, я маю піти. Життя тілесне має свій кінець. Та я вдячна, що в ньому є так багато радості. А з вами – то я просто щаслива. Наскільки це можливо для мене.
Ми всі наполовину мерці, коли пам’ять крізь покоління стримує нас до подальшого щасливого життя. Поки ми тягнемо за собою провину тих, хто був з нами, ми не зможемо жити, дихати в повні груди, радіти… тож, нам треба пестувати дітей, наше нове покоління, і сподіватися, що онуки зможуть звільнитися від минулого. В собі. Зрозумій, ми – покоління скалічених, і це душевне, а не тілесне каліцтво, це ми несемо з собою, як горб. Як проказу. Яка чіпляється до наших дітей страхіттями. Ми маємо піти. І головне – має піти з нами пам’ять покоління. Тому я проти спогадів. І навіть я проти всього, що продовжує наші біди через пам’ять. Не треба будувати музеїв…треба забути. Бо інакше шепіт смерті стане голоснішим. І повернеться жах минулого.
— Я розумію, про що ти. Для мене червоний прапор – це те, що майоріло над вишкою з охоронцями і над комендатурою. Там, під цим прапором, не було нічого людського. Я навіть не можу пригадати – вони, взагалі, були людьми… чи ні? Ні, хтось, звісно, був…хтось, але чому вся ця маса стала шестернями кровавого молоху покоління? Це питання без відповіді. Але наші діти мають знати про це, щоб не допустити повторення.
–Ні. Єдиний вихід – забути. Знести всі спогади про таке минуле. І тоді, вони не знатимуть, що це є можливим. Поки хтось не покаже, як ґвалтувати, мучити, вбивати – нормальна людина не дійде до цього власною уявою. Тож – спасіння у забутті. Нам, всім нам, не потрібні ані міфи, ані «світала пам’ять». Нам потрібне забуття. Зрозумій, нам потрібне перенести це забуття через покоління, щоб вивільнитися з під ковдри минулого. Ми – втрачені. Наші діти – дай їм Боже здоров’я – перехідне покоління, тож, може, онуки, правнуки, може там відбудеться прощення за те, що скоїли ми, наші батьки, діди… Все ми заслужили. Як там про сім поколінь? 40 років по пустелі? Маячня. Нам не 40 – нам би хоч за 100 років отримати прощення Долі. Сподіваюсь, наступні зможуть нести в опис нашого життя гумор, безлад, «балаган» — все, що витіснить страх минулого.
Я знаю, що про те не те що розмовляти – думати не можна. Але я не боюся нічого. Коли самотність досягає безмежжя, людина стає по-справжньому вільною. І легко відлітає від землі…

 

2010 рік.
–Марина залишилась з вами? — запитав я нарешті.
–Історія мала свій кінець. За рік Марина сказала нам, що знайшла собі іншу роботу і завтра піде від нас. Сказала так, що ми не знайшли слів, щоб її затримати.
Ми прожили з чоловіком довге і щасливе життя. Ніколи я не відчувала, що в нього є хтось, крім мене. І мені не потрібен був інший. А нещодавно я зрозуміла, що так само пережила своє життя, бо моя душа відлітає від тіла. Відлатає поступово. Можливо, це і є наближення старості.
Давно, коли я попрощалася з Табором і увійшла до студентського життя, я була зовсім не готова до численних випробувань та весь час опинялася у страхіттях. Що зі мною буде завтра? Як я житиму? Та, коли я зрозуміла, що нічого не можу вдіяти зі своїм життям тут і зараз, я вирішила, що найгірше, що може собі уявити – власну смерть. Але смерть у таборі я бачила часто і вона приходила буденно. Тож, невже я боюсь буденності? Ця думка та перевернула моє уявлення про світ, що я припинила перейматися, як буду жити завтра і хто що там подумає про мене. Пам’ятаєш, як говорила Фаїна Раневська «Прутень, який я намагаюся покласти на судження оточуючих, покращує апетит та значно продовжує життя». Тож, я все ще живу. І я щаслива не тільки тим, що є, а й спогадами про минуле.
Життя в мене буле гарне, щасливе, не оминув нас добробут та тиха вдача. Бач, дача, квартира, я не самотня, дорослі онуки, чекаю на правнуків. Кожного дня радію сонечку, небу, вітерцю… зі мною – спогади, які надають мені добрі посмішки та теплоту там, де має пульсувати моя втомлена душа. Марина навчила мене сприймати як Вічність кожну міть життя. Я так небагато змогла їй дати взамін…

Любеч, 6-9 липня 2017 р.

 

Залишити відповідь