Неділя. Подорож до двох океанів

Неділя. Подорож до двох океанів

Скачати файл

Неділя почалася з сірого ранку і вітру. Вітер потравляв у кімнату і приємно лоскотав обличчя. Ранок – час для натхнення та радості. Рай-дійства. Порадіти дню, що приходить і встати щасливим. Лежу і пригадую, що щасливого було вчора. А що 25 років тому?
Наталя хотіла стати Олегом Поповим. Вони знайшла велику кепку, у чорно-білі квадрати, намалювала собі на носі червону крапку. Тепер треба навчитися фокусам. Однак, це не головне. Головне – бути як він. Такий фантастичний і неперевершений. Згодом, за тиждень, Наталя збагнула, що вона не зможе стати Олегом Поповим, тому що він є. І він не передбачає поділу навпіл. І її половинка так і залишиться маленькою чорнявою дівчинкою з київського передмістя. Це була перша трагедія. Гра, що захоплювала її і надавала справжнього щастя, виявилась марною – вона зможе стати ким-завгодно, однак Олег Попов є. І вона в нього не перетвориться. Наталя в голос ридала на дивані. Так вона не плакала ще ніколи – все її їство було в розпачі і горі. Перша мрія не здійсненна.
Через 10 років вона закінчувала 8 клас і частина її однокласників пішли зі школи. Сашко вирішив поступати до естрадно-циркового училища. «Нумо зі мною?», — запропонував він на перерві у травні. «Ні», — сумно похитала головою Наталя: «Мені нема там чого робити». Біль втраченої мрії відлунням досягала її, і вона вирішила, що не те, що працюватиме, а й не ходитиме до цирку. Там жалюгідні і вторинні клоуни, там нема Справжнього Клоуна.
Потім вона стала студенткою хімічного факультету університету. Але до навчання її не тягнуло. Вчилась вона старанно, але, чим їй займатися – невідомо. Тож, коли з’явився Андрій і запропонував її проводити додому, і вона не відмовилася. А за півроку вони побралися. Андрій був геологом і незабаром молодята поїхали до Сибіру, потім, коли відбувся розпад Радянського союзу, вони повернулися. Це був початок 1992 року. Не те, щоб вони були свідомими патріотами України чи мали якісь творчі чи професійні плани, але Наталя категорично не хотіла залишатися жити в Росії. Чимось російська дійсність відштовхнула її назавжди.
Я зустрівся з нею на нашій вулиці. Вулиця все ще носила ім’я маршала-кавалериста Семена Будьонного, і все навкруги змінювалось. Змінювалась не так швидко, як ми очікували. Але перші зміни стосувались нас, молоді. Ми дивились у майбутнє з надією і радістю.
-Як ти?
-Добре!
Наталя виглядала щасливою. Вона малювала. Досить професійно. Влаштувалась на курси до Художного інституту. Андрій перебивався випадковими заробітками і шукав себе у новітніх реаліях життя. Часто пошуки були навколо «наливайок» і «розливайок». Однак Наталю це не бентежило. Нібито вона знала, що саме має відбутися, і майбутнє їй посміхалося. З часом я перестав її зустрічати. А за десять років мені пощастило поїхати до США на наукове стажування. В мене був вільний вечір у Клівленді, і я прогулювався навколо готелю, бо не дуже орієнтувався у місті. Поруч зі мною виникла маленька картинна галерея. Щось мені нагадали картини, що виставлялися у вітрині. Я зайшов, бо «вхід вільний», тобто, безкоштовний. Це приваблювало. Виставлялися троє художників. Серед них – Наталя. Я впізнав її картини, які бачив ще в Києві, і чимало нових. Її талант розквітав і майстерність у живопису як на мене, була дивовижною. Наташі там не було. З анотації я дізнався, що вона мешкає тут, в Клівленді, і це її не перша виставка.
На одній картині я впізнав Андрія. Це був єдиний портрет. Цікаво, як вона тут опинилася, як склалося життя?
Я звернувся до співробітниці галереї, чи не має в неї телефона цієї художниці. На жаль, моя англійська було зовсім не досконала, точніше, жахлива. Однак леді «без віку» чемно мені повідомила, що жодної додаткової інформації особистого характеру вона не дає.
Ранком я вирушав до Нью-Йорку. Сподіваюсь, вона більше не сумує, що не стала Олегом Поповим…
Я в дитинстві мріяв стати професором. І я їм став. А ще мене приваблювала історія. І досі радий, що не став професійним істориком. Бо тоді було б важко мандрувати. Мандри – це географічна яв.
20 років тому я отримав науковий ступінь. Це було неперевершено. Я – наймолодший на курсі кандидат наук, я здійснив свою мрію і світ має стати моїм. Особливо його жіноча половина, бо я такій офігенно успішний, що сам собі подобаюсь. Грант від декількох наукових фондів дозволив започаткувати власну наукову фірму, яка згодом розпалася, бо «краще дружба по бізнесу, ніж бізнес по дружбі»: ми, друзі, однокурсники, не витримали випробування діловими стосунками, але розійшлися спокійно і по-товариські. Однак, успіх – мінлива категорія і те, що нас вабить у 25 років чи в 30, виглядає зовсім не так спокусливо у 50. Однак я пригадую радість від отриманих проектів і замовлень, відчайдушну впевненість, пісні під гітару до ранку і виклики міліції (сусідам ми такі дошкуляли), та, все ж – все ж, що було особливе? Може, сонце? Я часто ночував в «офісі» (звичайна квартира у багатоповерхівці), а потім, я спостерігав, як сонячні промінчики з’являлись на підвіконні, потім вони охоплювали кут кімнати, далі, якось не помітно, переміщувались до середини килима, що лежав на підлозі, килим – наша гордість, сіро-рожевий «офісний», прямо як з журналу «Сучасний офіс-95» (купили за безцінь на «блошиному ринку» та потім два рази прали у пральній машинці і він виявися дуже симпатичним). Потім промінчики залазили на шафу. Тут мені вже пора вставати, бо це означає, що минула 9 ранку. Промінчики, як годинник, що не поспішає… і я в офісі, на фірмі, де я «господар» (співзасновник) і працівник. «Шеф» наказував працівникові Жені йти умиватися і приступати до роботи. Однак це чарівне відчуття – що я можна не поспішати і ніхто, ніхто у цілому світі не вимагатиме від мене «чогось тут і зараз». І хай весь світ зачекає!
Ранок. Може і нині з’явиться сонечко? Та, куди там, дощ тепер забарабанив і зашумів, перетворюючи подвір’я у «багнюку борщагівську». Як добре, що немає потреби виходити з квартири. Але і спати вже не виходить до 9 ранку. Скільки зараз? Пів на сьому. Неділя, блін. Спати і спати. Встаю і тягнуся за ноутом. Хто вже прокинувся у Фейсбуці. А, є один, ранній птах.
-Привіт. Як справи!
-Агов, супер, все класно, збираюсь в аеропорт і в обід буду в Барселоні. Але у середу вже повертаюсь. Іспанці – жлоби. Конференція 2 дні – от і гостинно запрошуємо на 2 дні.
-Ну, щасти тобі, 2 дні – теж непогано.
-Так. Бувай.
Бувай. Щось мене ніхто до Барселони не запрошує. Може, самому? А чому до Барселони? Я от давно не був на Фіджі. Просто не пам’ятаю, коли був. Навіть, не пам’ятаю, коли хотів. Що там, на Фіджі? Тепло. А як готель? Що нам пропонує «Букінг»? Ні, щось не дешево. О, це краще. До моря далеко – майже 800 метрів. Ого, як далеко. Це має мене стримати?
Мене ніщо не стримає. Ніщо. Я вже замовляю білет – от, зараз. Що так, на завтра? Через Сінгапур. Добре, хай буде. Потім готель. Давай, пройду вже ці 800 метрів, я не буду робити з цього проблеми. Готель мій. Клац. Тепер компанія. Чи сам поїду? Чомусь ідея подорожі на самоті не приваблює. Дивно, однак тут виникає пауза. Я не знаю, кому запропонувати поїхати разом. Може, написати об’яву? Шукаю компанію для подорожі. Пишіть на мейл – відповім.
Подумав. Написав у Фейсбуці. «Шукаю компанію для мандрівки до Океанії, втрати 50 на 50, деталі маршруту при особистісному спілкуванні.»
Чекаю. За 10 хвилин повідомлення. «Тато, візьми мене, відпрацюю згодом » Це старший. Я йому у відповідь три смайлика.
Ще за пару хвилин: «Пропоную Південну Африку». І далі: «Витрати 90 на 10 (90 – з мене). Одна умова – за тиждень».
Адресат мені невідомий. Жарт? Він хто? Олекса Олекса. Маю 1 спільного друга. Та й того, спільного, мені зовсім невідомого. Тож, цікаво, чи не так?
Таке враження, що моя розвага стала реальною пригодою. Отаке. Мені однаково, чи Океанія, чи Південна Африка. Я там теж не був ніколи. Кажуть, гарно, красиво, мис Горн…два океани, вітри, пригоди і пригодницькі романи 19 століття…
Щось мене тягнуло на продовження жарту, який вже нагадував не жарт зовсім. Але руки самі собою написали «Згоден».
Телефоную на роботу. Чи можна оформити відпустку за тиждень? Виявляється, можна, бо директор вирішив сам відпочити за два дні і навіть, якщо не підпише сам, то підпише в.о., з яким у мене добрі стосунки, тож, вперед.
Пишу Олексі. «Треба зустрітися і обговорити деталі подорожі». У відповідь: «Давай о 18 год, я буду біля входу до вашого інституту».
Дуже цікаво. Розумію, що до 6 вечора я від цікавості збожеволію. Але тримаю себе в руках. Сьогодні мій вихідний, бо працюємо не повний тиждень, але заздалегідь вирушаю, і вже о 17 годині я на роботі. Година плине не те що повільно – час завмира! О 17-50 біля входу. Рівно за десять хвилин: «Привіт!».
Переді мною Вона. Наталя? Ти?
Опа – пізнав. Ну, не очікувала. Я вже не чорнява і не худа. Бач, яка я білявка, бач яка соковита, малі руки – не обіймуть. Сміється.
-Привіт! … Ти в Києві?
-Так. Не на довго. Маю виставку у Йоханесбурзі. Та ще мене запросили на конференцію з проблем сучасного мистецтва. То як, поїхали?
-А Андрій?
-На жаль, на жаль… він хворіє. Ну, це потім.
-А як твої, як сестра, її ж звати Іра, не плутаю, як батьки?
-Ні. Не плутаєш. Вона у нас гордість родини. Чекає на четверту дитинку. Маю три племінника. Сподіваюсь, нарешті буде племінниця. В неї все добре, вона живе не в Києві. Батьки нормально. Переїхали на дачу на ПМЖ. Та ще встигнемо поговорити, ти ж як, які тебе цікавлять деталі?
Стою дурнем.
-Пішли, я тебе пригощу кавою. Тут, поруч.
-Давай.
Зайшли у наш «науковий» заклад громадського харчування.
-Наталка, для мене це … м’яко кажучи, несподівано і якось за твій рахунок, така подорож?
-Для мене теж. Ти розлучений, я теж практично вільна, а ще ми не бачились… років зі 20, і я маю грант на цю подорож, а Картинна галерея в Йоханесбурзі погодилась всі мої витрати взяти на себе, це ще було майже рік тому. Грант я отримала наприкінці грудня, отже, я маю два бюджети цієї подорожі, звісно, грант – це святе, а от галерейщики погодились замість мене профінансувати мого наукового консультанта.
-Стоп. Я з якого живопису консультант?
-Ні з якого. Треба було тебе так назвати. Я років з … чимало, працюю над дисертацією з сучасного мистецтва, нічого не пишу, але всім розповідаю, як рушиться моя справа, і от нарешті є професор, мій консультант. Ти ж професор?
-Так. Але не з мистецтвознавства. І, по друге, звідки ти все це про мене знаєш?
-Тут все просто, аж не цікаво. Я позавчора була не вечірці з твоє першою дружиною. Так що, все знаю. І навіть більше. Я у захваті від того, як ти вмієш зберігати відносини з прекрасною статтю.
-Ну, не з усіма. Та все одно – дякую. А ти?
-Так, ти згоден? А потім про мене.
-Згоден. Я ж написав.
-Авантюрист. А, як на правду — молодець
-Добре. Обіцяне про мене. Андрій не втримався, я декілька разів його повертала до життя, але зараз він у приватній лікарні біля Фініксу лікується від алкоголізму.
-«Над гніздом зозулі»?
-Десь так. Але без знущань. Та без можливості покинути її. Я подавала на розлучення, але до фіналу справу не довела, бо все одно його утримання не мені.
-Шкода.
-Мені теж. Таке життя. Але давай про нас. Завтра я беру білети, сьогодні мені скинь скан закордонного паспорта. Виліт у наступний вівторок. Твої 10 відсотків – це додаткові екскурсії. Буде класно. Побачиш чимало чого цікавого.
-В мене таке враження, що найбільш цікаве – це ти!
-І мене теж побачиш. Я цікава. Не буду заперечувати. Тож, бувай, пиши мій мобільний.
-А ти мій.
-Добре, завтра я тобі зателефоную після 11 год, а поки збирай речі і гроші. З тебе 500 доларів. З урахуванням кишенькових витрат. Подорож триватиме тиждень. Норм?
-Норм. Це слово я не люблю, але … норм.
Я був у захваті від несподіваних перспектив. Два океани. Подорожі. Природа південної Африки. Я летів додому. Саме таку суму я міг витратити без запозичень і без особливих проблем – і тут таке… Наталя. Вона дивилася на мене так, ніби то ми останній раз бачились на минулому тижні. Вона… вона приваблива. Чи це подорож мене застилає очі?
Ніч пройшла у дослідженні Інтернету по ключовим словам «ПАР туризм природа» … набралося з 20 сторінок, які були запам’ятовані та ще з 10 сторінок я встиг зробити колаж «про що варто знати». І, нарешті, у 4 години ранку, я заснув щасливим «новорічним» сном. Життя творило чудо.

На ранок Наталя не перетелефонувала. До вечора я чекав, потім почав набирати її номер. «Абонент поза зоною досяжності». Мені стало ніяково. У ФБ її не було. Я поїхав до знайомої квартири на Татарці. Виявилось, що там давно вже живуть квартиранти. Гроші перераховують на картку «хазяйці». Отримав телефон Іри.
На другий день Іра взяла слухавку.
-Наталя в Києві? Вперше чую. Я її не бачила вже років десять. Ні, не дзвонила.
-Як твоя малеча?
-Яка малеча? У мене син, студент. Бабусею поки не стала. А ти що? Ти часом не п’яний? Бо Андрій колись інколи телефонував, то всяку маячню верз, бо завжди був на підпитку. Богема, ясна річ.
-Ні. Я тверезий. Вибач.

Два океани… Це був не сон?
На запит «виставка сучасного мистецтва в Йоханесбурзі» я отримав відповідь, що одна, дійсно потужна, відбулася місяць тому. Наступна за рік…
Я підійшов до низької шафи на кухні і витягнув пляшку віскі. Ну, за географію! Треба подумати, як провести тиждень відпустки. Може, залягти і нарешті прочитати хоч десяток книжок, які роками чекають на мене? Чи попхатися на Київське море, там от тренінг з самовдосконалення… і не 500 доларів. Менше.
Побачив записку, що написав сам собі місяць тому (саме під час цієї виставки) «Сприймати життя, як є, і радіти тому, що є». У мене є сюжет для оповідання. І час, щоб його написати. Чи не привід для радості?

Залишити відповідь