П’ятниця. Стати іншим.

П’ятниця. Стати іншим.

Скачати файл

Мечты должны быть либо безумными, либо нереальными…
Иначе – это просто планы на завтра![1]

Коли ти вважаєш, що правий, потрібно стати іншим. Не просто пристати на його точку зору, а відчути себе іншим. Щоб це відчуття стало внутрішнім. Повним. Наскільки можливо подивитися на себе очима. Як стати іншим? Ну, просто іншим. Не собою. А тим, з ким треба спілкуватися. Ну, приблизно так…
Я малюю її образ. Потім перестаю і беру її фото. Вона посміхається. Їй добре. Я її здорово дістав розмовами, як мені погано від того, що сталося і як я хочу, щоб змінилися наші відносини. Я тягну її в минуле. В минулому її не затишно і самотньо. Я їй кажу, що мені самотньо у теперішньому.
Коли я думаю, що вона мені скаже… мені моторошно. Бо я можу глянути на себе її очами, в яких немає ані любові, ані вдячності, ані тепла… і тоді, і тоді у відповідь про себе я почую мовчання. Бо говорити те, що не доцільно розповідати всім, не в її правилах, а говорити щось добре – для того немає місця в її душі. Щоб я б хотів їй сказати, якщо… якщо в мене був би шанс бути почутим?
Люба моя, я став іншим. В мене чимало чого сталося, щоб за два роки я міг би сказати тобі, що між нами не прірва, а просто Всесвіт. Бо ми остаточно втратили один одного, щоб знайти шанс зустріти нових себе ще раз. У інших вимірах свідомості. На перехрестях нам зовсім не знайомого життя. Де ми тільки маємо примарний, а може і цілком реальний шанс, можливість… познайомитися. Привіт! Мене звати Женя. А тебе? Посміхаєшся. Я, насправді, не знаю, як тебе звати. Називай мене Диводар. Я прийшов, щоб нести дари див, різні дива у це життя. Є пропозиція, нести дива разом. Не розумієш. Так, звісно, ти ще не навчилась чути мене. Я так говорю – це не мовчання. Це розмова. Розмова про те, як нам нести радість. Як мене дарувати радість для тебе. Я навчатиму тебе радіти. Життю. Дрібницям. Звичайним речам і незвичайним пригодам. І радити дивам теж.
Я все ще пишу для тебе оповідання, вірші, короткі нариси про Вічне, вивчаю англійську, бо для тебе це мова особливого спілкування, і я готовий листуватися з тобою українською, а спілкуватися російською, а що ще – інколи ми говоримо польською, щоб остаточно втратити зв’язок з реальністю. А ще ми вміємо мовчати.
Єдине, що ми втратили майже остаточно у нашій багатомовності – це властивість знаходити спільну мову і говорити про те, що нас насправді переймає… Бо переймає нас не стільки неможливість спілкування про наболіле, скільки відсутність того, що наболіле. Бо ми зустрічаємося і вдаємо, що спілкуємось. А, насправді, ми чекаємо, коли ця вимушена розмова припиниться.
Тоді, навіщо я про це пишу? Я пишу про п’ятницю. Про те, що ми, які стали іншими, маємо шанс познайомитись. Може, тобі буде цікаво зі мною. А, можливо, і ні. Бо цікавість – це форма прихильності.
А п’ятниця – це відчуття часу, що попереду майорить вихідними і розкутістю від хвилин, на протязі яких ми не маємо, не будемо поспішати, а, отже, будемо просто чекати на те, коли поглянемо один на одного і зложимо сказати – «привіт». Давай знайомитися. Ти давно не знайомилась з чоловіком? Я дещо знаю про тебе. Але зовсім не багато. Я навчу тебе, як відчувати життя… крізь марево буденності розрізняти мерехтіння дитячого сподівання див. Ось перше диво – ми посміхаємося один одному і у нас немає причин вважати, що посмішка буде зайвою. Це – крок до наступних див, які чекають на тебе, на мене, на відкриття….
Я втрачав свідомість від болю і знов повертав себе до життя. Це, справді, важко описати і важко про це говорити. Мені допомагали Ангели. Вони тримали мене за руки і не давали поринути у прірву відчаю. Я писав вірші і намагався малювати дороги. Саме дороги мають приводити нас до інших місць. Де нас вже зачекалися…
Я хочу там зустріти тебе. Може, щоб припинити називати інших твоїм ім’ям або щоб моя самотність припинила свій шлях в часі мого життя, та ні, я хочу бути щасливим від того, що ти щаслива зі мною, і хочу відчувати наше тяжіння як величезну радість сьогодення. Я хочу зустріти тебе ще раз і бачити в твоїх очах веселки і приховані посмішки…а, ні, і не приховані теж.
Я – чарівник. Я можу все, однак, я можу все, коли я відчуваю Волю зробити Все. Я маю тобі пояснити: стан Творця має бути внутрішнім, потужнім і послідовним у власних бажаннях. Тому Чарівник, що знаходиться в моєму тілі, вимагає такого собі шаленого натхнення і виру емоцій. Позитивних. Щасливих. Замріяних бажанням зробити чудо.
Я маю зібрати з себе Творця. По кроках. По днях. По хвилям задоволення. Не чекати натхнення, а створити його, просто, з повітря, з подиху…
Тому я розмовляю з тобою. Ти – моя уява. Ти – поки не маєш нічого спільного з реальністю у звичайному розумінні, що таке реальність. Реальність – це уява, яка стала частинному життя, тобто, усвідомлена уява. Ми говоримо з ворогом чи другом, уявляємо їх реакції і для нас це – реальність, а якщо не уявляємо, то і реальності немає.
Тебе немає, поки я не думаю про тебе. Ти – це людина, яка йде по життю, з внутрішнім рівнем самотності може більшим за мене. Ти – людина-одинак. Ти – людина, що відчуває довіру тільки до родини, а всі інші – або можуть дошкуляти, або шкодити, або їх можна використовувати, або поки невідомо, що воно таке… Я, зі своїй внутрішній готовністю радіти від людей, поки декілька разів не наб’ють мені пику, такий собі оптиміст-активіст. І я хочу допомогти тобі полюбити світ. І навчити довіряти йому. Якщо мій досвід буде успішним – ти будеш щасливою і забудеш про мене. Якщо ні – ти будеш нещасною і відчуватимеш до мене неприязнь і відразу. Якщо я нічим не зможу тобі допомогти чи взагалі, стати помітним на життєвому шляху – нічого не зміниться і ти будеш такою, як і зараз. Я програю у всіх випадках. Однак, насправді, виграю. Бо зміни, що мають відбутися в тобі, змінять світ. Я не знаю, де ми обох будемо у зміненому нами світі. Я виграю, бо нічого не робити – програти. Бо помилятися – вигравати, бо це буде досвід і дія, яка змінить реальність. Бо все, що я зможу донести до тебе – ефірне, емоційне, розчинне… це те, що змінюватиме наше життя.
Наше життя складається з повсякденності та чаклунства. Чаклунство – це омріяна дійсність. Буденність – це дійсність без мрій і сподівань. Я буду чаклуном, добрий чарівником нашої реальності, нашого життя. Моє чаклунство буде непомітним, але дієвим. Це – гомеопатичне лікування стосунків, через виправлення картини світу.
Починаймо!
По-перше, гомеопатичне лікування стосунків починається з усвідомлення, що результат не буде миттєвий, і тут, важливо, щоб при перших проявах позитивних зрушень утриматись від радісного нявкання «Я тебе кохаю!». Тут і все лікування починаємо спочатку. Можна взяти себе в руки і вимовити, імітуючи байдужість і, навіть, ворожість «Хотів тобі сказати – мені байдуже, як ти до мене ставишся і взагалі, нарешті, мені байдуже, що є нашими стосунками». Стоп. Це ти повторив теж саме, що і фразу вище. Бо коли байдуже – ніхто не біжіть про це говорити. Тому треба навчитися мовчати. А як нетерплячка – пиши. Так я ж то й роблю. Та отож… давай, Женю, підсилюй мовчанку, буде краще. По-друге, навчитися контролювати, що саме ти говориш і що маєш сказати. Тобто, що говорити – скаже серце, а як говорити – підкаже розум. Але інколи він таке підказує – жах. От я нещодавно мав дискусію з гендерних питань. Сам собі кажу. Думай, думай, де і як жартувати. Та ні – я ж такий дотепний, що видав сентенцію, що ледь не згубила добрі стосунки з доброю людиною. Я поясню. Ну, таке, досить безневинне, що до того, хто з присутніх є сексистом, а як чоловік тут один – то за визначенням він і є.

– Ти хочеш сказати, що статева ознака визначає гендерне ставлення і жінки вважають сексистами чоловіків виключно за ознакою статі, а не за висловами?
-Та, ні, боронь боже, це жарт!
– А з євреями про Голокост ти теж жартуєш? Ні. Що тут смішного, жартівливого може бути? А що смішного у боротьбі за гендерну рівність та чому в тебе викликає посмішку боротьба жінок за свої права, пригадай, що тільки сто років тому жінки отримали право на вищу освіту, а в деякі країни ще 10 років тому не дозволяли жіноцтву політичне волевиявлення? І це – смішно!

Я тоді вирішив виправити ситуацію і вибачився, але зазначив, що якщо жінка не права, в неї треба попросити вибачення. Тут я вбив остаточний сосновий кіл у особистісні стосунки. Так, дійсно, я не те, я не се, не те мав на увазі. Я, взагалі-то, за жінок та проти будь-якої дискримінації… та годі вже, моє місце на карті чоловічої статі було чітко зафіксоване. Як безнадійне. І як закреслене і з висновком – «на смітник історії»! Так, мені не судилося пізнати ближче сучасний фемінізм.

Ні, Женю, так самотність не подолати.

А з тобою я буду мовчати. Особливо, якщо буде бажання сказати, що, на жаль, чи на щастя, я готовий поступитися будь-якими сексітськими уподобаннями, примхами і принципами, заради декількох годин обійм і вдихання незрівняного аромати твого тіла…
Але, вибач, я про гомеопатію. Тож, стосунки будемо правити без поспіху. Хоча, можна тобі запропонувати чаю, кави… може, щось міцніше? Ні? Так, розумію, спосіб життя і тиск плигає, так, я розумію, але, все ж… як ти, як батьки? Дякую, але щось вже занадто лаконічна відповідь, навіть, як для тебе. Мовчимо. Кожен з нас у цьому мовчанні думає про своє. Тут в мене прямо у мізки – відповідь. Це так, це її продумані, про-мислені слова «як ти мені дістав»…
Повертаємо назад. Так, щось не те. Де мої чарівні здібності, де мої можливості до зміни світу?

До мене прийшов ангел. Ангела звали Ел. Насправді, Люда. Їй подобалось скорочення, вона понад 10 років прожила у США і там вона стала Ел. З захопленням розповідала про цікавий досвід життя у Фріско (Сан-Франциско) в оточенні добрих і талановитих людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. Навіть, казала, були думки про себе як про притаємниченого трансвестита, однак, тут ці настрої пішли в історію і «дитячі» усміхнені спогади. Я звернув на неї увагу одразу. Дивно, але моя інтуїція мені допомагає у найнеочікуваніший спосіб. Допомогла тим, що я перший почав з нею спілкуватися. Навіть не знаю, що це зі мною – я, насправді, не наважуюсь проявляти ініціативу, зокрема, коли це напів-офіційне спілкування. Але Ел на другій нашій зустрічі мені розповіла, як рухатись і пізнавати світ між крапельками дощу.
Як це? Яким чином відбувається пізнання світу між краплинками дощу? Це не складно. Однак, це потребує повіти в те, що ми можемо бачити більше, ніж дозволять очі, і чути, і відчувати… ми – сприймаємо світ тим, що називається Душа, Інтуїція, Відчуття, Погляди Серця… можна залучити щось зовсім примарне. Я повірив в те, що я бачу Світ тим, що більше, ніж органи зору, слуху, дотику, я бачу світ матеріалізованими думками, ароматами змінної реальності або реальних ілюзій. Я пізніше поясню, що це. Так от. Ел показала мені, як пізнавати світ між краплинками. Що таке шлях між краплинками? Це вміння наближати щастя. «Щастя полягає не в насолоді, а в бажанні; воно означає розбити всі перепони на шляху до виконання бажання» (Маркіз Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад). Мене переповнює бажання дотику до тебе. І це можна зробити між краплинками дощу… так люблячі серця і душі приєднуються до тих, хто далеко – далеко у відстані чи далеко у часі, у мандрах власної Душі. Пройти між краплинками – це пройти так, ніби то ти народився у саму ці мить. І все, що важливе – воно відбувається саме зараз. Ось-ось, прямо тут. Йти між краплинками – це залишити у спокої минуле, щоб не мокріти, а вдихати вологою надій.
Йти між краплинками – це рушати поза минулим і без намагання поглянути у майбутнє. Це створювати в собі простір Добра. Добро – це думки. Ти вважаєш, що Добро – це вчинки, дії? Ні, будь яким вчинок може мати наслідки, які не мають нічого спільного з добром. Вчинки можуть вимагати відпрацювання, а ще вони можуть викликати зовсім не очікувані речі. Добро – це напрям нашого внутрішнього погляду. Сьогодні розпочалася весна. Кожний погляд буде все більш весняним. І ще – більше і більше у ньому оновлення. Навіть, написав ці строки – я змінився. Ти ще їх не прочитала – але і ти змінилися за цей час. А я змінюю тебе тим, що мої думки – з тобою…це вони мої гомеопатичні рушії світу.

Ми з Ел вирушаємо в гори. Карпати навесні – це чудово. І саме тут я очікую на відкриття і щось важливе і натхненне. В мене буде спроба рухатися між краплинками.
Буковель. Сніг і сонце. Тепло і волого. Просто чудово і фантастично. Ось воно – тут і зараз. Дивитися на Карпати і радіти. Це Говерла. А це Петрос. Чи навпаки? Да яка різниця. Це – життя!

Ел.
– Все, що ми вважаємо успішним – зовсім не таке з середини. В тебе 4 дітей – це фантастичний успіх у житті. В мене зараз криза сприйняття себе. Життя змінилося – а я не готова. Діти дорослі. Чоловік став чужим. Робота стала механічною і я не бачу, що доброго зі мною буде завтра. Моя краса – це як покарання, як перешкода до реалізації власного «Я». Чоловіки бачили у мені красуню, а не бачили Особистість. Я стала успішним науковцем, відомим далеко за межам Університету – і що? Гроші обходять стороною, а кар’єра стала як зебра – то одне, то інше, і ніде, розумієш, ніде нема задоволення, бо я знаю як, я знаю навіщо, але я знаю, що це не приносить мені ані радості, ані задоволення.

– Ел, я думаю, що це не так, не про те…

– Це криза віку? Ні, це криза сприйняття. Мене дратує моя робота, мої відносини з чоловіком, серце не на місті від того, як буде моїм донькам. Вони дорослі, самостійні, але я хотіла більше бути з ними, а не знаю як, щоб це не було нав’язливим.
Що з нами відбувається? Успішні люди страждають від депресії, неуспішні – щасливі і безтурботні. Може, успіхі та зовнішні прояви «успішності» вимагають жертв?
– Ні. Це інше. Це твоє сприйняття досягнень, як міри – тут добре, отримай зле, а в сумі буде нуль. А нуль не може бути – має біти плюс. Щастя. Задоволення життям.

Монолог Ел.
Я – змінююсь все життя. Я була бунтаркою і наївною студенткою. Я щиро конспектувала лекції по історії КПРС і щиро спостерігала навколо навалу карколомної інформації стосовно злочинів комуністичного режиму, ГУЛАГу, реальних справ з господарюванням радянської доби, я щиро слухала Бутусова і Цоя, я танцювала на дискотеках і цілувалася в темряві коридорів університету… я щиро намагалися знайти своє місце серед представників ЛГБТ-спільноти, я випробовувала на собі алкоголь і марихуану, я намагалася розібратися у інтимних стосунках «без пересторог та умовностей», а знайшла собі місце за океаном і .. і одного разу, я прокинулась у незнайомій кімнаті, десь поблизу Фріско, і зрозуміла, що я хочу додому. В Україну. Я повернулася. Я знов почала життя з початку. Я навіть вивчила українську, бо коли я оселилася тут, на Західній Україні, я мала це зробити. Єдине, що моя українська інша, вона «занадто правильна», щоб бути «галичанкою». Все, що я мала там, жодним чином не знадобилося мені тут. Ну, інколи в нагоді англійська. Я поступила до аспірантури. Я стала дружиною міліціонера, який просто бачив в мені жінку і господиню без претензій. І це мене влаштовувало, бо я жила іншим життям. До речі, я йому вдячна, він рятував мене. І від покидьків з околиць, і від залицянь начальника на роботі, і від самої себе, і ще, з ним було спокійно. Борщ, чиста підлога, секс.
Я пережила зліт і падіння почуттів з цією людиною, я йому вдячна за все. У нас народилися дві доньки. А потім ми пережили спокійний конфлікт неприйняття. Коли ти повертаєшся додому – а там тобі не затишно. Там тобі пусто. Хоча люди там є. Є чоловік. Є діти, але, всі вони – самі по собі для тебе. Окремо. Я намагалися пояснити, що мене недобре, але слова не складалися у речення, і я просто тиха плакала. А потім сльози перестали давати вологу очам. І я стала мовчати. Довго. Три чи чотири роки мовчання. Ні, ну, ми говорили, а, насправді, мовчали.
Тоді я почала робити кар’єру. Стала доцентом, професором, завідувачкою кафедри, деканом факультету… Потім, коли прийшло відчуття «не зупиняйся», я стала активною учасницею жіночого руху. Балотувалась до Верховної Ради. До обласної ради…
А потім я знов все це кинула. Дорослі діти. Чоловік знайшов собі місце на війні. Мабуть, така його доля. Я навіть допомагала йому повернутися в АТО, після того, як він запив з горя, що «не беруть» знов «туди» після ротації. Краще хай воює, ніж доп’ється до зелених чортів.
Ось він там. Я тут. Ми вже три роки живимо окремо. Я не знаю, чим буду займатися завтра. Поки я співзасновник и директорка туристичної фірми. Відкриваю для українців притаємничені місця Карпат. Я розробила маршрут «Стежка Мольфара». Це дуже цікаво. Особливо, для тих, хто знається на езотериці та самовдосконаленні.
Я – сильна. Але це мене не засмучує і не пригнічує. Я – самодостатня і щаслива. Я скажу тобі – не бійся самотності. Всі ми самотні. Одні це усвідомлюють, інші – ні. Ти, коли усвідомив власну самотність, відчув страх, розпач, катастрофу – та, насправді, ти усвідомив власну самотність ще до того, як її тобі Для надала. І Доля тобі пропонує стати Самим Собою. Тож, не бійся. Йди. Це – твій шлях.

– Слухай, Ел, чи не розділити тобі самотність на двох? Може і мені так само? Чи не втратимо ми наші самотності, якщо будемо разом з іншою самотньою людиною?
– Ні, Женю. Ми отримаємо дві самотності. Вони плюсуються, а не гасяться одна об одну. Тому нам комфортніше бути наодинці. Наша самотність індивідуальна. Але вона залишається і залишатиметься з нами, попри те, як ми до цього ставимося. Самотність для нас – це тіло. Позбутися її можна разом з життям. Бо поки ти живий – ти самотній. Ми будемо спілкуватися. Щось робити. Але, нам не слід поєднуватися. Це буде болісне розчарування. Так, навіть гірше – це буде «ніщо». Жодних емоцій. Порожнеча. А порожнеча – це місце, де існує, ладується самотність. Порожнеча – обитель самотності.

Заповнити порожнечу. Ось задача. Заповнити роботою, піклування, хобі… заповнити мріями, сподіваннями, натхненням, заповнити тим світлом, яким є майбутнє. Позбуватися внутрішніх страхів і демонів, позбуватися того, що стримує нас у вирі подій та не дає, чомусь не дає почуватися себе натхненно і світло-мрійно! Заповнити порожнечу.
Мій друг і ворог – моє тіло, мої думки і моє бажання відчувати сенс життя. Саме на заваді того стоїть туга сумління, яка нівроку береже себе від раціональних поглядів на плин життя. Тіло вигадало себе хворобу. І, на жаль, саме так я відчуваю припливи безпорадності та безнадійності. Це хвороба рефлексуючої самотності.
Дихання стає все важчим. Ця паскудо підступно знов повертається до мене. Чи можна ковтнути доброго настрою та світлого гумору? Не знаю. Медики кажуть «так». На загал, люди кажуть різне. Скоріш за все, що можна було проковтнути, все проковтнув. Я хочу проковтнути таблетку щастя… Замість того, заповнюю порожнечу.
Йду на кухню. Довго спостерігаю у вікно за життям звичайного двору багатоповерхівки. Потім довго, з задоволенням та увагою до процесу, створюю кавовий шедевр «Лате». Кава повертає мою реальність на краще бік сприйняття.
Моє щастя – це усвідомити і в-діяти життя, яке наповнене цілями і досягненнями, любов’ю і коханням, дітьми і піклуванням за батьками і рідними людьми похилого віку, з якими я отримаю відчуття реалізованості та цінності плинного часу життя.
Ніч. Місто засинає. Десь далеко розриває тишу ночі «Швидка» чи «Поліція»… хтось не спить і хтось переймається дійсно важливими речами. А хтось просто намагається проміж крапельками відчаю гомеопатично ладити світ і наповнювати собою наше майбутнє. Майбутнє, яке починається просто зараз. Я – чарівник, якій бере у своє майбутнє кого завгодно. І чому не взяти тебе? Я так давно не бачив тебе, що можу уявити все, що зігріватиме душу і тіло, все, що наповнить моє «Я» відчуттям повноти і радості від дня, що не минає, не минає, поки моя уява зупинила час. Щоб ще раз відчути свіжу вологу «між краплинками»…
Щоб відчути, що у нападах самотності, я витягує з себе впевненість, що нас двоє. Двоє, але я маю проти течії йти, повзти, плентатись, рухатись, але не стояти на місці, і робити це за двох. Бо поки я, Чарівник власного життя, буду так вважати, так воно і буде. Нас є, і нас буде двоє.

і поки нас двоє,
і поки нас двоє,
ми закриті
міцною стіною,
навіть від власних
родин,
й туманом пливе над
водою,
дим..
дим,
від кинутих вогників,
без подвоєння….

19-26 бер. 2017 р., м.Київ

[1] http://onedio.ru/news/25-neveroyatno-krasivyh-i-mudryh-citat-nedeli-kotorye-stoit-zapomnit-18257

Залишити відповідь