Подорож до Вічності

Подорож до Вічності

Скачати файл

[1 Песимізм – це розкіш, яку євреї
не можуть собі дозволити.

Голда Меїр

У тебе є право бути тут. Незалежно від того, усвідомлюєш ти це чи ні, але Всесвіт розвивається саме так, як треба. Через те, живи у мирі з Богом, яким би ти його собі не уявляв. І чи би ти не займався, якими б не були твої наміри та спрямування, серед галасу та метушні, зберігай в душі спокій. Попри фальш, важку працю та нездійсненні мрії, наш Світ – неперевершений та чудовий.  Тому –  не сумуй. І намагайся бути щасливим.

 

Макс Ерманн

Меджибіж. Маленьке містечко. Поділля. Містечко, що мало в певні часи власну лицарську, козацьку, революційну, культурну історію… та ще, яке мало історію Єврейську. І тепер, коли у Меджибожі не залишилось жодного єврея, містечко живе з паломників, які приїжджають до цього забутого всіма українцями місця на карті, щоб доторкнутися до Вічності.

Я відчув внутрішню потребу доторкнутися до Вічності і поїхав сюди, до Меджибожа. Я майже нічого не знаю про хасидів, але хасидизм народився саме тут. Чому феномен Бешта (Ісраеля бен Елизера Баал Шем Това) став притягати до себе юдеїв з усього світу? Чому ми маємо відрізняти єврейство від українства в історії двох народів, яка стала історію з історій. Сучасний хасидизм в Україні – паломницький, а не активний, життєве-побутовий, коли сотні років – разом, і чи не вперше в історії – коли разом лише пам’ять. І коли паломництво має відношення не тільки до духовних потреб, а дотичне стало частиною діяльності політикуму, частиною великого бізнесу…. І намагання зрозуміти, що створило феномен українського єврейства і чому він зник? Чому місто, яке було одним з найбільших у Центральній Європі, місто, у якому мешкало унікальне по національному складу населення, однак, більшість була єврейською, і це місто стало занепадати у ХХ столітті, і нині – на межі зникнення, і його розвиток спирається на пам’ять більшою мірою, ніж на економіку? Як цікаво перетинаються долі людей, громад та міст… Занепад Поділля я пов’язую з втратою національної пам’яті, з втратою українського багатонаціонального соціуму, яке пішло в минуло, і ми тільки можемо здогадуватись, який новий образ буде завтра. Руїни замку, руїни християнських храмів і синагіг – це те, що залишається у спадок невеликій кількості місцевих жителів. Для нас – два ресторани, не заповнені людьми, для нас екскурсії та погляд з висот замку на ландшафт чи то минулого, чи то майбутнього, але не сучасного. Бо сучасне – це постійне сподівання на краще через не усвідомлення сучасності. Через постійні питання: чому, навіщо і як саме історія розпорядилися з містом. Та не тільки з містом.
Хасиди у відповідь на тяжке життя середньовіччя запропонували Радість. Тут і зараз. Чи не те повертається до нас?
Ті, хто сьогодні приїжджають для Радості, вони не мають нічного спільного з тими хасидами, що з покоління в покоління нерозривно відчували себе частиною цієї землі, славетного Поділля.
Хасиди Бешта пішли з цієї землі, як пішли трипільці та інки. Але хасиди пішли крізь час і не водночас всі разом, їх відхід був не менш містичним, ніж вчення Бешта та його послідовників – спочатку пішли, а потім, хто залишився з «чергових»[2] та тих, кого мали принести у свідому чи несвідому жертву. І кого знищили. Більшовики. Фашисти. Жлоби….
Що є ми? Ми нащадки кого? Мандрівників у світах і часах чи вартові? Що ми є? Немає відповіді.

Я думав про це під Говерлою. Сонце в горах ближче. Побач його. Доторкнись до нього світом свого серця. Доторкнись до Вічності. Я намагався це зробити на каміннях руїн Меджибіжського замку. І потім, коли торкнувся могили Бешта та попросив його про те, що саме о той час злетіло з вуст. Це було головніше, про що можна просити Вічність. Бешт, святі християнських церков, праведники мусульманського світу… що ми знаємо про них, окрім того, що вони були місточками, посередниками між нами та Вічністю, до якої ми прагнемо – чи у радості, чи у розпачі, чи у горі…

У Меджибожі я спілкуюсь з паркувальником біля замку. Кремезний чолов’яга, років під сорок. Ззовні – може автівку сам підняти.
-Тут цікаво, якщо приїхати на півдня. І зовсім нічого привабливого, якщо жити. Як треба пообідати, то раджу ресторан «Водолій». Непогана кухня. А ще він тут єдиний, який зараз працює.
Посміхається з власного жарту.
-Мене звати Євген. Я тут маю почекати приятелів. А як до Вас звертатися.
-Саша. Я тут місцевий. Все знаю про місто. На жаль, зараз нічого не відбувається. Влітку турніри були. А зараз – тільки жиди приїжджають. Та вони з нами не спілкуються. Мови нашої не знають, тай й бажання спілкуватися не мають.
-А що, Саша, вони Вам не до вподоби?
-Та це ж не наші жиди. Наших знищили, німці, коли війна була, та ви ж в курсі, так?
-Так, погоджуюсь.
-Та от, а потім, що залишилось, а їх то було з десятка півтора, то вони або поїхали, або повмирали… а ці, вони не справжні, ну, як ряжені…
-Я, думаю, що вони і є справжні, сучасні, розмовляють на івриті, дотримаються правил, обрядів, знаються на Торі…
-Та я не про те. Вони не ті, з ким тут жили мої діти-прадіди, розумієш?
-Розумію… та ти, що були за дідів-прадідів, їх знищували не лише німці, чи не так?
-Ні, ми тут дружно жили, а якщо після жидів щось собі позабирали після німців чи за німців, так все одно, хазяїв не було….
Не ті євреї. Не наші… от цікавенька. А які ж «правильні»? Ті, яких Сашко і в очі ніколи не бачив?
Вони зникли не тільки з нашої землі, а взагалі зникли. Трагедія східноєвропейського єврейства не тільки в тому, що відбулося Кроваве Колесо Голокосту, а в тому, що місцеві, тобто, українці, не були осторонь цього. На жаль, попри значну кількість Праведників Світу серед українців, на жаль, і, зараз скажу неприємну річ, була чимала кількість тих, хто або мовчазно підтримував фашистів, або тих, хто з задоволенням їм допомагав… за матеріальну винагороду або за споконвічну образу на тих, хто розумніше, культурніше, хто більш успішним був у господарюванні і навчанні. Хто власним життям давав приклад того, як треба жити на землі, як бути ефективними господарями та власниками, як успішність є частиною менталітету, і тоді, звісно, тоді комусь, через заздрощі і душевне гімно, це не до вподоби….

Я стояв на башті замку і дивився на безкрайні поля. Жодних ознак будь-якої аграрної активності. Нібито земля нікому не потрібна. Навіть людям, що тут живуть.
Поруч зі мною дивися на ці поля і чоловік років за 50. Сивий, але вигляд не місцевий. Придивився. Не турист. Не паломник. Не начальник, бо не бачу «підлеглих», а, може, начальник, та не дуже великий або має вільний час. Дивно. Підійшов. Він до мене звернувся першим.
-Я бачу, ви не з місцевих, здалека до нас приїхали?
-З Києва. А ми з Меджибожу?
-З Летичіва. Це райцентр.
-Знаю. Мені дивно, чому я не бачу слідів жодної господарської активності. Ці поля нібито ніколи не оброблялись.
-Ви агроном?
-Ні. Але в мене таке враження, що щось має відбуватися на цій землі.
-Для вас, туристів, краще, щоб на цих полях ви нічого не бачили.
-Чому?
-Бо сільське господарство буде розвиватися і знищить пам’ятки культури. Питаєте чому? Відповідаю. Тому, що вартість виробленого продукту буде більшою, ніж всі ці послуги разом узяті – і відвідування, і музеї, і недолугі розваги. Економічна ефективність інтенсивного використання угідь значно вища, за інше – ну, ми ж говоримо у часи інвестиційної привабливості, так?
-Так, у часи ринкових відносин.
-Тож я і кажу. Який інвестор буде фінансувати музеї, пам’ятки старовини, все це таке важливе і цікаве для наступних поколінь. А Ви дійсно вважаєте, що наступним поколінням це все треба? Так? Воно треба, якщо зробити розважальний центр, напхати бутиків, кафешек та барів, а ще завезти тих, хто буде витрачати на всьому цьому лайні шалені гроші, і тоді – клас! А сучасні комбайни, що працюють на основі роботів, коли десять комбайнів зберуть і засіють за п’ять сіл, нікому не потрібних, оце інвестиційна привабливість. Це – самі ті 100% прибутку у недалекій перспективі.
-Так що, нам все це не потрібно? Старовина, історія…
-Потрібно. Але у віртуальній потребі. Тобто, розмістити на сайті, у 3D-форматі, з усіма пам’ятками, експозиціями, а тут – для любителів наполегливого сприйняття шуму вітру між камінням, хто у руїнах шукає для себе відчуття містичного виміру часу.
-А де ж все такі ці десятки комбайнів? Де ці наполегливі інвестори, процвітаючи аграрні території та угіддя?
-Вони з’являться скоріше, ніж Ви думаєте. Скоріше, ніж хтось вирішить, що відновлювати ці руїни навіщо то потрібно….
-Сумно, якось…
-Це життя. Лопахін[3] – він був правий, сад не витримає часу. Тут вишневі сади давно не дають прибутків. Тільки трошки ягід для власного споживання. Та й те, бачте, населення скорочується, а ті, що є, вони не приваблива робоча сила для інвестора. Це я так, з болем кажу. Я не бачу світлого майбутнього. Щось ці євреї забрали з собою… у гетто, у концтаборах…
-Вони забрали енергетичну власність на цю землю
-Це як?
-Це як отримане щось не добрим шляхом, і воно не дає користі.
-Можливо… я ось своїх дітей навчаю у Польщі. А Ви?
-Мої ще маленькі. Але я там викладаю.
-Ось і порозумілися.
Ми сумно посміхнулися і розійшлися і різні боки.
Колись трипільці вирішили, що їх земна місія завершена, і пішли. Перенеслися і іншій світ, який поки нам не видим. Так само зробили інки в Америці. І на наших очах так зникли українські євреї – та самі, що придумали відповідати Радістю на тяжке і важке життя. Чи хотів Бешт стати ідолом, володарем душ та єдиним, до кого можна звертатися по допомогу і пораду? Ні. Він пропонував жити в Радості і спілкуватися з добром і простотою. Все. Чому вони потім пішли? Тому, що зрозуміли, що прийшли зарано. А, може, це був саме їх час бути на Землі. Як і нині – наш час, сприймати Радість як умову буття. Але ця поява їх була не менш важливою, ніж те, що ми усвідомлюємо зараз про них.
Вони прийшли для того, щоб сказати нам, які будуть дізнаватися, навіщо вони були, і чому Поділля, одну просту річ – Радість є відповіддю на те, навіщо ми тут. А чому Поділля – бо це перетин цивілізацій, між безкрайності рівнин і лісостепу і малоземеллям гір.

Я знов в Карпатах. Де луна «Гееей! Гейо! Я тут! А ди де?». Грає сопілка. Гудять трембіти. А там, у долинах, на рівнинах – вітер розносить сухий чи вологій гомін – «Ми теж тут, агов! Агов!»…
Вершини гір у снігах. А там, в долинах, полонинах, квітують сади. Йдемо до себе. Крізь весну. Бо вона, весна, з нами і серед нас!

-Ми такі ж люди, як і ви – починає розмову Василь. Василю років за 30, хоч виглядає старше. Особливість життя у горах та нездоровий спосіб життя. Між сезонними заробітками Василь провидить час за пивом і місцевими напоями «для справжніх гуцулів».
– Серед нас і є ледащі, і роботящі, але є одна різниця. Ви тут туристи і ми на вас заробляємо. А тому ми до вас ставимося з повагою та потребою. Ви з нам потрібні. А ми вам. А що десь там щось пропонуємо, тож, треба і кума підтримати, і товариша, тому – ось ця колиба найкраща, бо тут мій родич. Це ж зрозуміло?
-Так, і це не тільки тут, у горах, це нормально, однак, Василю, чому ви так поганенько заробляєте на нас, чому нині всі відпочивають, хоча три дні як Паска? А де ж пропозиція послуг? А дороги у вас – це ж жах, а громада може хоча у селі їх відремонтувати.
-То не наша справа. Це держава має вирішувати.
-Ні, не держава, а ви. Ви тут вирішуєте, як зробити більш привабливим це місце.
-Так і так ж їдуть. Ось, ви ж приїхали?
-Приїхали, але нас може бути більше?
-Ага, тоді б я мав роботу і клопіт, а я маю час пити пиво. То як аргумент?
– Переконливий. Приймається.
Я розсміявся.

Економіка гірських сіл – це економіка сезонних туристів. На жаль, нічого не змінюється. А колись буле інше. Були ремесла, була праця, були інновації (краще пиво, кращі тканини, кращій посуд…) – чому цього нема? Мабуть, тому, що вони теж пішли. Вони – це ті, хто уявляв інший хід життя. Не на туристах, а на власних можливостях до господарювання. Де вони? Може, пішли за подільськими євреями у Вічність?
Чи не втрачаємо і ми тих в собі, які могли мандрувати у часі, у всесвітніх просторах? У тих просторах, які не побачить непідготовлене або не осяяне мудрістю око? Нема відповіді на питання. Єдине, що є – тиша та вітер в руїнах замку, єврейського цвинтаря, синагіг та церков…. А тиша залишає нам будь-які відповіді. На власний розсуд. Єдине, що не скаже тиша – чи має це якесь відношення до того, як насправді це відбулося, як ми осиротіли через те, що відібрали глечик чи прялку, хату чи худобу, кожух чи кашкет…навіть, коли вони були непотрібні їх хазяїнам. Бо щось в тому було, неприємне і неприйнятне. Бо ми ж один народ. А зараз – ні. Ті, хто просить Бешта про допомогу та пораду, не знають і не знатимуть українську, бо відірваність нас від них є більшою, ніж відстань від Меджибожу до Нью-Йорку.

Я маю усвідомити нерозривність з усіма, хто був та хто пішов, хто вибудовував і хто руйнував, бо це – мій народ, і прийняти в собі єдність з народом – це як прийняти себе перед собою. Це змиритися з тим, що ти є саме той, хто є. Без зайвої балаканини про унікальність і зайвого сорому, що не такі, як інші. Це потрібно зробити, усвідомити цю єдність в собі, що відкрився шлях, містичний та буденний, яким прямуватимуть мої діти до кращої долі…

Поки я тут.
А прийде час – всі ми пірнемо у Вічність.
 
1
“Як прийде час – візьми мене до себе!”
я говорив блакиті вічній неба
хмариночці пухнастій тихо мовив:
“Якби росою стати міг живою,
я був би чистим і прозорим димом,
і  милим, і очам твоїм незримим,
для всіх, хто світ небесний споглядає,
для всіх, хто тут, і всіх, кого немає,
і в цьому ось бутті простому
зеленим листячком вернусь додому…
Коли ж я стану зіркою у млі,
я вічно буду линуть до землі …”

2
Як прийде час – візьми обох до себе,
нас, хто крізь хмари бачить небо,
водночас вдячно закриває очі,
хто творить Світ Любові серед ночі,
щоб дотик Твій відчути на чолі,
і з неба вічно линуть до землі…

3
Як прийде час –
знайди між нас Себе,
і дай нам щастя бути,
ким ми є,
із Твоїм світом нас єднає небо,
нам тільки би торкнутися до Тебе,
як прийде час –
згадай,
які ми є…

Не залишай нам вічного чекання,
коли з’єднаються
всі воїни кохання,
дивись,
як сонце сяє в нас…
Ми – Всесвіт Твій,
ми – зорі, і ми – небо,
ми крапельки дощу…
Веселка на потребу,
згортає плинний час,
бо сонце сяє в кожному із нас.
Обійми й притисни Ти до себе,
своїх дітей,
у нас в долонях – небо,
і в нашій волі –
зупиняти час…. “[4]                                                                25-30 квітня 2017, Київ

[1] Чергові – ті хасиди, що залишись до армагеддону – голокосту.

[2] Герой п’єси Антона Чєхова «Вишневий сад»

[3] За мотивами вірша Самуїла Галкіна, перша частина — мій вільний переклад з російськомовного перекладу з ідиш, див. http://www.languages-study.com/yiddish/halkin.html, далі – мої поетичні варіації.

[4] За мотивами вірша Самуїла Галкіна, перша частина — мій вільний переклад з російськомовного перекладу з ідиш, див. http://www.languages-study.com/yiddish/halkin.html, далі – мої поетичні варіації.

Залишити відповідь