Польський дощ

Польський дощ

Скачати файл

Для Люби. Ти – найрозумніша та найпрактичніша жінка у світі.

Тому поруч з робою я буду Творцем, Романтиком і Підґрунтям

для здійснення мрій.

 

Скажи Козерогу «Ти – найрозумніша і ти – сама практична жінка у світі!». І полюби її такою, яка вона є, насправді, тут і зараз. Якщо зможеш – ти переміг. Якщо ні – відійди, не мозоль очі. Будь сильним навіть у неможливості стати кращим.

Полюбити без застережно можна у квітні.

Чому саме у квітні? А чому і ні? Змінюється природа – щось зелене повилазило з усіх боків, квітне і милує око весна. Весна – це зміни.

Ми змінюємось повсякчасно і одночасно, зміни, що відбуваються з нами, і непомітні, і карколомні, але ззовні ми все такі ж, як і раніше, бо ззовні… ззовні, оболонка серця і схованка Душі… а, як ся маш, схованка?

Слухай підказки Долі.

Вона постійно дає тобі їх. Колись мені розповіли історію про розмову, яка не відбулася. Він хотів повернути її і намагався це зробити у різні способи. Одного разу, він хотів з нею поговорити про минуле, поки не зрозумів, що минулого немає. Є тільки сучасне і майбутнє. І нема про що говорити, як він вмирав, долав хвороби, бився головою о стіни і стелі, у намаганні підтягнутися ще кільканадцять разів, як злягався з іншими жінками і намаганні відчути хоч марево того, що було з нею… але все, що він намагався повернути без неї – не поверталось. Гірше того, це було образливо для тих жінок, які щиро хотіли відчути з ним задоволення. Тому він припинив боротися з собою і почав жити і чекати. А щоб чекання мало сенс, він змінив себе. Бо так простіше відчути різницю – і почати з першого кроку. Бо перший крок завжди є. Він змінив себе і змінилось все навколо нього. Ці зміни були відкрили йому нові можливості, однак, він все мріяв повернути Її, однак, і вона теж змінилася. Вони не встигали змінюватись гармонійно, синхронно, і тому, для Нового Його Нова Вона була знов недоступна. Тоді він змінив Всесвіт і Країну, мову спілкування, професію, зовнішність…. Не залишилось нічого, що він не змінив. І прийшов до неї. Але вона була йому не цікава. Вона була чужою, не знайомою і дивилася крізь нього. Їй не цікаві були ані його здобутки, ані його втрати, ані його теперішнє життя, ані те, що він пропонував їй у майбутньому.

Вони втратили один для одного. Але і знайшли нових себе. І ніхто не знає, що для них краще: усвідомити, що вони різні і мають йти різними шляхами життя, чи єднати власні життя заради того, що втрачено ще вчора. Зі сподіванням знайти спільне щасливе майбутнє.

Треба жити днем, що плине тут, зараз. Що триває саме цю хвилину. І не намагатися у вчорашньому дні знайти поради, яким має бути твоє завтра.

Бо сьогодні – це не продовження «вчора», а новий шанс на життя. Скористайся ним. Так йому говорив мудрий вчитель Йохо.

Йохо не знав, що він Мудрий і що він – Вчитель.

Він був маленьким рудим чоловіком, в рідким волоссям і короткозорими очима, які ховалися за круглими окулярами. Ще Йохо носив один-єдиний на всі випадки життя темно-синій костюм, а під піджаком була завжди свіжа сорочка. І ніколи не було краватки.

Йохо – це прізвисько. Колись ми були студентами і Йохо з нами співав піратську пісню. Єдиними словами, що він знав, були «Йо-хо-хо та півлітра рому!». Але як він голосно та по-піратські серйозно та лячно міг це проспівати! От талант однієї строки! Тому так він і залишися з піратським прізвиськом, бо на першому курсі всі отримували прізвиська. Я, наприклад, Паганель. Ну, це через виступ у самодіяльному спектаклі. Та то таке, для географа – Паганель  –це «звучить гордо». Йохо був людиною без конкретного роду занять. Чим він тільки не забавляв своє життя – працював Дідом Морозом, викладав біологію і географію в школі, був «координатором з логістичних питань» на Лук’янівському ринку (тобто, паркувальником), а зараз він фрілансер. Для Його це універсальна відповідь, як колись говорили про мандрівних філософів. Мандрує і філософствує. Йохо мандрував по життю і теж завжди знаходив можливість для філософських роздумів та влучних афоризмів. Для Йохо – фрілансерство – це мати привілею нічого не робити саме тут і зараз. Не робити нічного «для життя» і «виживання». Для людей, які подобаються Долі і які не бажають (а, відверто, і не можуть без примусу) працювати на благо себе і суспільства, для них знаходяться лакуни для життя без необхідності тягти своє тіло на 9 годину ранку до якого офіційного місця. Отже, Йохо –  людина без діла, яка живе з того, що перебрався на батьківську дачу біля Тарасівки, а квартиру на Печерську здав, і з того має можливість філософствувати донесхочу.

Йохо любив читати. І не любив обтяжувати себе обв’язками і зобов’язаннями. Тому жінки і дітей у нього не спостерігалось. Однак, які мудрі поради він завжди давав нам, жонатим, розлученим і жонатим не по першому разу. Ми сприймали це по-різному, однак віддавали належне його вмінню знаходити завжди влучне слово і дотепний жарт.

 

  • Женю, ти коли дивишся на мене уважно, я завжди пригадую, що академіки теж какають.
  • Женя, не говори так, ніби ти знаєш, де впадеш.
  • Женю, якщо два плюс два чотири, то це не означає, що три плюс три – шість.
  • Женю, жінки бувають двох видів – як нам подобаються, і яким ми подобаємось. Тому шукай середину. Навіть у сексі.
  • Женю, за пів години до Києва не питай за Одесу – все одно крім Одеській площі нічого спільного не знайдеш.
  • Женю, посміхнись. Життя – суцільна жопа, а жопа з посмішкою – це естетично!
  • Женя, у житті є тільки один шанс стати щасливою людиною. Але просрати цей шанс – безліч можливостей.
  • Женя, ми всі прийшли на Землю не випадково. Хтось для великих справ, хтось для малих. Але сенс Долі – незбагненна загадка.
  • Женя, все минає. Навіть пиво.
  • Женя, з двох зол завжди обрай те, що справа. Так хоч постраждаєш за праве діло.

 

Я вирішив скористатися шансом на життя, коли у Бельску йшов дощ. Дощ був холодний, рясний, і зовсім не відповідав очікуванням квітня, цвітінню персиків і яблунь, і відсутності опалення в готелі. Сьогодні маю першу пару аж о 18 годині. Тож ранок – для творчості, самовдосконалення, сніданку і поглибленого вивченню інформаційного сміття на стрічці Фейсбуку.

Декілька днів тому Йохо написав мені на пошту короткого листа. Зміст якого можна передати однією фразою: «Треба зустрітися і поговорити, є ділова пропозиція». Це вперше він пропонував зустрітися не для того, щоб попиячити (тобто, «поговорити про наболіле на розі Пушкінській та бульвару Шевченка») або організувати шашлики на власній дачі за принципом – «з мене природа і погода, з вас все інше».

Я написав йому, що завтра вирушаю до Польщі, де маю виклад і студентів, а потім маю їхати по справах у Берегово, тож, буду в Києві вже після Паски. Однак, Йохо написав, що справа термінова, і він згоден на розмову по скайпу. Тож, вирішив я, дощ за вікном – саме привід, щоб знайти у скайпі Йохо.

У скайпі його, звісна річ, не було.

Що за ідея? От дощ, він викликає приємні і не дуже, роздуми про життя і те, чого я хочу від життя, і чого я хочу, якщо моє бажання стане нестерпним. Так, поки з бажань на першому місці та, до якої лине мій Бешкетний Дружечок, коли відчувається наближення перерви між численними працями. Але треба подумати про щось інше. Наприклад, про статтю, яка чекає на моє геніальне відкриття – «відкрий мене, відкрий мене, я все ще у синій папочці, я все ще чекаю на два години твоєї дуже наукової уваги». Чи подумати, що на листи треба відповідати, а ще – хто обіцяв позавчора перетелефонувати до матусі, як тільки звершу нараду, а, що, все ще зайнятий? Але, все одне, цікавіть, що за пропозиція до мене?

За годину, коли я зробив собі каву, і приділив увагу до вивчення  новин та платок, я отримав по пошті лист від Йохо.

«Женя, привіт, це Вітя (ой, його і справді Віктором звати), є пропозиція допомогти моїй племінниці довести до завершення дисертацію. Вона у розпачі, там купа проблем, ти ж професор, тож, я дам твій телефон».

«Стій. А яка спеціальність, про що робота?»

«О, круто, дякую за оперативну відповідь. Там щось по мистецтвознавству, але, яка різниця, все одно – наука».

«Блін, яке мистецтвознавство, що спільного з економікою природокористування, ти розумієш?»

«Все. Дякую за допомогу. Вона готова віддячити не тільки словом, а й і ділом (купа смайликів). Я дам твій мобільний. Вітя».

«Вітя, я в Польщі, може до Києва зачекаємо?»

«Не переймайся, у неї дешевий роумінг. Сама телефонуватиме».

Все. От і справа. Зараз я буду допомагати щось по науці, у якій нічогісінько не тямлю. Треба відверто сказати цій жіночки, що звертання не за адресою, і далі спостерігати дощ. Це заспокоює.

На диво, ніхто не телефонував, але згодом при       шов лист. Дуже чемний. І дивний.

«Шановний пане Євгене! Звертається до Вас Ірина Ковальська, я племінниця Віктора Петровича Шумило, Ви разом вчилися. Мені потрібна консультація. Я аспірантка Національної музичної академії і пишу роботу з історії музики. Буду вдячна, якщо знайдете можливість для консультації. Я можу поговорити по скайпу, однак, краще, якщо я можу до Вас під’їхати. Коли Ви будете в Києві? Дякую. Іра».

Так, Іра. Привіт. У мене є родич, саме займається історією та теорією музики, ну, хоч порекомендую… Ну, добре, Йохо він не думає, що до чого, а ти, ж, мабуть, відрізняєш економіста від географа, та їх обох від музикознавця?

Я написав відповідь, що, «буду радий зустрітися, однак, не уявляю, чим можу бути корисним, єдине, може порекомендувати відомого професора, однак, скоріш за все, Ви з ним знайомі, якщо у Вас така тематика досліджень».

У відповідь я отримав лінк та коментар: «Я хочу показати Вам декілька фрагментів з моїх музичних п’єс, бо я збираю враження від людей, які не є фахівцями з музичної творчості, бо історія музики – це і сучасні напрями її розвитку, це те, як змінюються уподобання і чому? Прошу Вас прослухати і написати про Ваші враження. Сердечно дякую».

Так, цікаво. Прослухати і написати враження? Добре. Цікава допомога. От ці молоді вчені – що можна вигадати, коли треба провести дослідження «на голому ентузіазмі».

Лінк мене привів до сайту авангардної музики, майже всі (аж 5) творів були Ірини Ковальської. Тож, сайт її. Подивимось. Перед прослуховуванням мене чемно запропонували скористатись навушниками для більшої якості звуку. Перша композиція мене вразила. Я нічого подібного не чув. Це дивне поєднання стилів і жанрів,  яке поглинало мене у простір чарівних мрій і сновидінь.

Я влаштувався якомога зручніше, і мимоволі закрив очі.  Музика навіяла спокій і приємну насолоду. Щось незвичайне викликало в мені відчуття спокою і миру, злагоди і тихого покійного спостерігання за дійсністю. Це було дивовижно. Я поринув у сни. Хоч до того ніякого бажання спати не було. Таке відчуття в мене від прослуховування класичної музики на концертах. Коли я закриваю очі і мене несе у далечінь хвиля приємних думок і спогадів, мрій і уяв. Все, що може заспокоювати та надавати фантастичне відчуття радісного сприйняття мелодій та перетинання реальності і ілюзій у замріяних образах й картинках.

Перший сон був настільки неочікуваним, що в мене було враження повної відірваності від реальності і квартири. Я побачив себе в великий кімнаті, в цій кімнаті все було гігантським. Двері, стіл, стільці… Все ладувалося під якихсь гігантів. І тут я побачив її. Вона прийшла і сіла на стілець. Боже, яка Вона велика. І все одно – гостре відчуття любові, що заповнює мене, дозволяло мені стати по центру гігантської кімнати і дивитися на Неї. Знизу я бачив всі знайомі риси, й тут  мене пронизала блискавкою думка. Вона така велика – як вона буде ходити в туалет? Вона ж не зможе скористатися туалетною кімнатою, унітазом – бідолашна, вона з не зможе довго бути без туалету! Ця думка пройшла в мене потоком, рікою Великого Ніжного Жалю. Як вона, бідолашна моя! І я заплакав. Я стояв і тихо ковтав сльози, які стікали по обличчю і їх ніхто не бачив. Як і ніхто не бачив мене. Я – маленький і непомітний.

У кімнату увійшла гігантська кішка. Це Трися (киця моїх дітей) – здогадався я. Але тут мені на думку спало – це не вони такі великі, це я такий маленький! Я – навіть не карлик, я – мураха непомітна. «Ти як був непомітним у цих стінах, так і залишився». Це голос прозвучав в мені так явно і так чітко, що я здригнувся. За хвилину Трися помітила мене і стала у позу для полювання. Так, зараз маю бігти від киці, але куди, як… ноги як ватні, не слухаються. Ще секунда – я киця кинеться на мене!

-Киця, стій! Я не їстівний. Я – не їжа.

Тут музика припинилася. Я прокинувся. От, маячня. Що це таке? Але мелодія почалася знову і я закрив очі.

Треба уважно прослухати наступну мелодію. Вона сприймалась мною як романтична, спокійна, ніжна і добра. Сподіваюсь, другий сон буде романтичним та добрим. Сон не забарився. Мені завжди гарно вдавалося засинати під спокійну музику.

Тепер я був великим. Я стояв на вулиці. Переді мною знайомі вулиці Києва. Тільки маленькі, мабуть, це макет міста. Але макет величезний. Скільки вистачає погляду очей – тільки місто, і нікого. Я глянув під ноги – це знайоме перехрестя. Десь тут мають гуляти мої діти. А ось і вони йдуть. І хтось з ними – всі такі маленькі. Маленькі… я намагають зробити крок до них і розумію що налякаю їх до нестями, до крику. Навіщо? Але я не можу зробити жодного кроку – всюди люди і я можу наступити на когось. Ось маленькі автівочки… Ой, жах який. Як же я буду? А-а-а! Теж собі, Гулівер сучасний. Що зі мною? Мій мозок починає скручувати та перекручувати жах. Навіть не страх – жах від того, як я буду існувати, жити, пересуватися? І чому мене ще ніхто не бачить? Жах і відчай охоплювали мене, підступаючи, підло, десь під горлянку, щоб вивернути все, що з’їв чи випив на протязі дня.

Я був у розпачі. Розпач хвилею йшла від ніг до голови, вона стала частиною мене. Розпач – це не стан, це Неможливість руху і думки. Адже думка – це теж рух. Я не можу нічого. Але я усвідомлюю, що я не можу нічого робити. Ані ворухнутися, ані закричати, навіть дмухнути не можу. Я просто стояв, вітер все холоднішав, на мене ніхто не звертав уваги. Я не мав жодної ідеї щодо того, що робити далі.

Я простояв вічність. Сонце на очах вершило свій шлях по блакитному небу, яке ставало все більш синім, фіолетовим, ультрамариновим… Я стояв. Мої ноги мої просто німіли від неможливості ворухнутися. Що далі?

Раптом я почув, що мелодія завершується. Я відкрив очі. Я – в номері отеля. Це неймовірно. Вражаюче. Незрівнянно. Це жахає і притягує.

Музика. Це не просто музика. Що це?

Де телефон цієї Іри. Відкриваю пошту. А, ось він.

-Так. Слухаю. Так, це я. Євгене, я перетелефоную зараз.

– Алло, це Іра. Мені цікаво, що Ви відчували. Зрозумійте. Це – нове слово в технології звуку. Назвемо це музикальним експериментом над підсвідомістю. Я Вам все поясню. Що Ви чули – це особлива будова звуків, що має на меті пробудження підсвідомих страхів, жахів, що з Вами йдуть по життю, а тут Ви маєте шанс це вивільнити і позбутися них.

-Іра, це взагалі – музика?

– Думаю, так. Це – експериментальна музика. Це музика, яка має галюциногенний ефект. Тож, кожна музика – галюциногенна, бо викликає фантазії, уяви, які можуть втілюватися в образи, а образи можна візуалізовувати, тобто, наближати до реальності так, нібито вони і є сама реальність. Я простіше це поясню – між реальністю і уявою межа проходить крізь силу емоцій сприйняття. Але саме ця музика має особливі властивості викликати емоції, які приховані у Вас і Ви самі управляєте ними. Ви не усвідомлюєте, що Ваші видіння – і є Ваше управління емоціями.

Іра взяла театральну паузу. Я теж мовчав. Згодом вона продовжила.

– Ви можете прослухати це записи, однак, якщо Ви будете знати, що нічого страшного не відбувається, Ви будете управляти емоціями, і, тоді, Ви зможете це використовувати і в житті. Я, наприклад, змогла це з другого прослуховування. Коли я вперше почула цю мелодію, я стала великою Пантерею, яка хотіла з’їсти Кролика. Однак, Кролик був моїм молодшим братом. Я так хотіла їсти і він був такий смачний, однак, не можна ж їсти братиків, так? Ось і впала у такий стан, транс, коли моє бажання з’їсти Кролика стало нестерпним. І тут я прокинулась. Потім я навчилась пригадувати, що це – сон, це – не по справжньому, і я стала управлять цими видіннями.

Управляти видіннями – значить, управляти власними емоціями. Викликати потрібні емоції та гасити шкідливі, недоречні. Це – опанувати реальність чуттів.

-Іра, однак, я не зможу Вам допомогти. Я не буду розповідати Вам, що саме зі мною було.

-Не треба. Скажіть – Вам було добре чи Ви відчувати страх, жах, розпач, щось таке? Це було приємне чи ні?

-Це було жахливо. І гидотне.

-Дякую. Цього досить для експерименту. Ви – людина з прихованими фобіями. Таких багато. Думаю, більшість. Коли ми ці фобії викликаємо із себе, ми набуваємо сили. Сили до змін і до управління Долею. Ви відчували, що Ви можете управляти власною Долею?

-Ні. Скоріше Доля управляла мною.

-Це не Доля. Це або інші люди, або Ваші приховані емоції не вміщувались у голові. Перепони у вигляді виховання, обставин, втоми – не спрацьовували і Ви побачили себе таким, яким Ви є насправді. Побачили через систему образів, символів, сон – це мова абстракцій і натяків. Тобто, Ваші емоції передають Вам, що справді відбувається у підсвідомості, вони показали Вам, хто Ви є.

-Я – людина, яка хоче зрозуміти себе і свій шлях.

-Ви – людина, що має чимало талантів. Чим більше талантів і здібностей, тим більш емоційне виглядають сновидіння, не важливо, яка ця емоція – добра, погана, щаслива, трагічна. Важливо тільки її сила. У Всесвіті немає добра і зла. Є тільки сила, з якою ми відчуваємо Дійсність і сила, з якою ми впливаємо на дійсність.

-Я поки ні на що не впливаю.

-Євгене, ми впливаємо навіть тоді, коли не усвідомлюємо того. Ми впливаємо тим, це прикрашаємо світ своїми емоціями. Або навпаки.

-Що, навпаки. Калічимо? Перекривлюємо? Робимо його жахливим, огидним, відразливим, мерзенним?

-Ні. Ми робимо його не приємним, навіть, нестерпним, але тільки для себе. Бо всі наші близькі – це наші емоції, наша реальність для себе.

-Що? Об’єктивного світу не існує?

-Чому. Існує. Однак не всі переживають такі емоції, які Ви відчуваєте, що вони їх переживають. Простіше, це Вам здається, що їм не добре, що вони страждають, тощо, а насправді – Ви не знаєте, що вони відчувають, і, взагалі, вони можуть знаходитись у своїй, паралельній, реальності. І там немає страждань. Ті, хто не контролює переходи з реальності в реальність опиняються клієнтами психіатрів.

Я замовк. Чомусь всі слова несподівано закінчилися. Я не знав, про що з нею говорити. Її погляд на світ мене приголомшив. Я не був готовий до діалогу, а, тому, чи є сенс далі підтримати розмову? Я не був певен у тому, що це не містифікація чи божевілля, і як охарактеризувати те, що я відчував. Таке враження, що я відкрив велику таємницю – «все не справжнє». Але те, що відображається в моїй голові – це суцільна дурня. Я тримав телефон біля вуха і мовчав.

-Пане Євгене, тук-тук, Ви ще тут?

-Так, Іра, дякую. До побачення.

-До побачення…дякую, що допомогли.

Кому я допоміг?

Мабуть, собі. Але поки не зовсім ясно, чим самим. В голові прокручувались образи. Нічого особливо неприємного чи лячного я не відчував. І тому я вирішив прослухати ще декілька композицій.

Наступна композиція називалась «Дощ». Як влучно. По погоді.

Я вирішив не сідати і не розповзатися. Ліжко побуде без мого тіла. Стілець. Достатньо зручно концентрувати увагу і не розслабитись – саме те, що треба. Не заснеш.

Музика була спокійною, релакс та й годі. Саме так я відчуваю дощ. Спокійно. Нікуди не поспішати. Слухай кожну краплину. Все минає. Життя вічне, поки ти не поспішатимеш. Слухай дощ. Дощ – він несе тебе у вічність води. Крапля – це Океан. І молекула. Аш два о. Я – теж Океан. Я – молекула. Я – атом. Я – менше, ніж атом. Я – кварк. Я – преон. Я – Ніщо. Мене немає … я – дощ. Я – туман. Я – іній. Я розчиняють в краплинках води, краплинках дощу. Краплинки – вони як Земля. Вони – великі … бо кожна несе в собі всю воду, який має Всесвіт, бо Всесвіт може увібрати в себе і мале як велике, і велике –  як мале….

Моє тіло нахилилось і я ледь не впав зі стільця. От халепа. Я сидів у тиші. Музики не було. Цікаво, як довго її вже немає? Трек мав 5 хвилин і 40 секунд. Скільки я сиджу тут? За вікном все йде дощ… Я – частина цього експерименту. І я – сам собі експериментатор, якщо я ставлю експеримент над собою. Це, скоріш за все, побічна дія від прослуховування музики.

Я можу управляти емоціями і через це – управляти життям? Лише треба навчитись тримати в полі власних емоцій те, що має відбутися насправді? Моє бажання з’їсти м’ясо, купити електромобіль, хоч «Теслу», моє бажання побачити і не тільки побачити ту, до якої лине серце моє – це теж можна поставити в управління емоціями? Гей, гальмуй… тут щось не те. Я ж не збираюсь плутати сни, видіння та дійсність?  Хоча, інколи, сни настільки привабливі, що ранок руйнує найкращі частини життя – чи то реального, чи то уявного – а чи є різниця, якщо це захоплює тебе повністю, до останніх миттєвостей підсвідомості?

Женя, прийди до тями!

Я пішов зварити собі кави. Поки очікував, як спадає краплинками кава, мені прийшла думка, що кава – це теж дощ. Для невибагливих. Як не можуть відчути смак і свіжість у воді. Для тих, хто потребує кофеїну, щоб відчути яскравість життя. Я пригадав, як влітку їхав до своєї подруги. В село. Вона була щаслива і аж випромінювала енергію та натхнення. Вона була закохана. Це було яскраве і взаємне почуття. Тож я мав провести з ними день і вечір. І прибратися, щоб не відчувати себе зайвим вночі… Надвечір мені зварили каву. На кострі. Велика мідна жовта джезва. Кавова маса повільна підіймалася. Джезва віддавала каву сонцю і вітру. Згодом я зняв її з вогню і поставив на невеликий пеньок.… я чекав, поки осад піде вниз і я зможу зробити декілька ковтків без гущі. І тут з маленької хмаринки несподівано пішов дощ. Дощ під сонцем, на майже ясному небі. Я взяв джезву і зайшов до хати. У кімнату заходити було не варто. Я залишися на веранді. Сонце. Дощ. Кава. І відчуття солодкої єдності зі Світом. І радісного щасливого тихого усвідомлення, що і самотнім життя дає радість.

Спогади розчинилися. Я в Польщі. Я в кімнаті готелю. Дощ не вщухає. Кава готова. Може, пригадати, а яка вона була, ця композиція дощу? Я знов підійшов до комп’ютера і поставив трек «Дощ» ще раз. Однак, музики не було. Тиша. А потім – ледь відчутні, мов спеціально кимось приглушені, звуки дощу… і дощ за вікном.

Йохо, де ти? Як би ти назвав це?

Йохо би скористався допомогою «Google». Щоб потім сказати, що це «загальновідомий вислів» японської (чи китайської) мудрості. Я теж так можу. Тому я знайшов лист від Йохо і написав у відповідь: «Коли людина свідома того, що роки життя наближають її до Вічності попри не набуту Мудрість, залишається шукати себе у Тиші Дощу».

Кава охолола. Життя продовжувалось.

 

10-13 квітня 2017 р., Бельско-Бяла-Краків- Перемишль -Київ

Залишити відповідь