Понеділок. Подолання втоми розуму.

Понеділок. Подолання втоми розуму.

Скачати файл

на світі достатньо тем і темних магічних нот
і кожної свій тотем і свій потаємний код
а в тебе нема таємниць ні леза нема ні меча
ти можеш упасти ниць від доторку до плеча
а день — океан без дна а світло — море без риб
тож просто пірнай з вікна аби полетіти вглиб

Ю.Іздрик «Щиталочка»

Я розумію самогубців… Переважно, це неможливість владнати, опанувати реальність. Це, коли реальність постає жахливою, і незбагненною, і хижацькою, і … вона впивається в груди каменем, втомою, безсиллям і безволлям… чим ще? Снігом…
Сьогодні йде сніг. Цілий день – сніг…

Відвідини пенсійного фонду завершились. Металеві двері розкривалися з помітним зусиллям, тому я йшов перший і розкрив їх перед Юмою. Юма – Юлія Максимівна, моя подруга і родичка. Родичка – по терміну спілкування. І по тому, що я можу собі дозволити розкіш знати, що я можу завітати до неї будь-коли. І мені радитимуть. Чому? Важко це пояснити, але так сталося – ми проживаємо життя, щоб зрозуміти прості речі – можна вчитися у маленьких, зовсім маленьких дітей, і можна бути корисним людям у бідь-якому віці. А ще я люблю дітей і старих… тому, я гуляю до засніжених схилах та дитячих майданчиках, що взимку такі самотні, щоб відчувати рух Всесвіту на гойдалках та каруселях з маленьким хлопчиком, сином моїх друзів. Він незвичайний і трошечки чарівний, як і всі діти. Він ще не вміє розмовляти і його матусю це бентежить – інші вміють ж… Та він не такий, як інші. «Він – особливий», — кажу я його матусі, коли чи смакуємо якийсь зелений чай з чарівної колекції від загадкового магазину «Аромісто»…
Але я про металеві двері. Ми з Юмою вийшли на вулицю – сніжно і важко йти. Тротуари в Києві звільняють від снігу там, де більше представників Влади, а там, де їх замало, там і снігу по вуха. Юма взяла мене під руку – «потримай стареньку».
– Ти не старенька. Ти літня.
– Ото ж, розтлумач різницю. Старенька, дурненька, та дуже втомлена.
Юма дійсно важко переводила подих. Бо тиск такі заважав життю, а необхідність щоденно ходити по різним інстанціях, її неймовірно дратувала. Але, сумні події в її житті викинули її із звичайного душевного стану пенсіонерки і перетворили в «мандрівника по кабінетах». Це її вислів. Юма є іронічною жінкою. Я при ній виконував функцію «підтримка і допомога». На жаль, це було об’єктивно і я відчував себе класно – бо робив щось корисне. Моя робота мені не давала відчуття сенсу та корисності. А саме такі моменти я сам для себе отримував відчуття, що день пройшов не дарма.
– Ти зайдеш до мене?
– Ні, я додому. Треба завітати до квартири і трохи погосподарювати.
– Так. Розумію. А в мене є борщ.
– Дякую. Але все одне – я до себе. Тебе не зле?
– Мені завжди зле. Але не настілки, щоб ти витрачав дві години на подорож кучугурами нашого міста.
– Дякую, старенька, тож, бувай?
– Бувай! Бережи себе. І знайди собі нарешті якусь бабу. Тобі не личить самотність.
– Добре. Я вже пішов на пошуки.
– Хай щастить, жартівник.

І я пішов. Куди?
Я подорожую по тенетах пам’яті. Там все просто і все складно. Там немає мене, бо є постійно інший я. І цей «Я» мене дратує. Інколи ми з ним друзі, але, на жаль, періодично я намагаюсь його змінити – і марно, я залишаюсь самим собою. Таким собі канібалом самого себе.

У моїй квартирі фото веселої жінки у рожевому кріслі. Це твоє фото. Я йому говорю «вітаю» і «доброї ночі», а ще я інколи хочу викинути його геть з квартири, щоб не бачити ніколи…
Куди б я не йшов, я йду до тебе. Бо мені конче потрібно до тебе йти, йти, до того образу твого, який залишився у моїй пам’яті. Але в нинішньому житті є інша ти. І я намагаюсь забути, що я так страждаю від того, що тебе нема. Просто нема. Як нема тисяч людей, зі втратою яких інші «ми» не можуть змиритися і все шукають, шукають хоча б їх тіні у реальному житті.
Це один погляд на день.

Є ще один, який не дає мені спокою і миру.
З чого складається день? З пробудження, з нетривалого і неспокійного сну, з кави та чаю, з фруктових сніданків і очікування обіду з тобою… так, з тобою, бо я для тебе все це пишу. Але ти не читаєш моїх оповідань, що ж, може, іншим разом… так я чую ці слова від тебе постійно. І кожен раз даю собі слово, що більш ніколи не дозволю себе відчувати цю жагу до тебе. Але все марно. Я наркоман і алкоголік, але мої наркотики і мій алкоголь – це ти, твоє тіло, усмішка, губи…твої цілунки, в яких давно немає кохання, і не має любові, а є пристрасть, є фізіологічне тяжіння до злягання, коли все швидко і мовчки, але ти кінчаєш за 30 секунд, а потім відсторонено дозволяєш мені самотужки поратись зі збудженням. Це жахливо і я навіть не знаю, чому знов і знов моє тіло погоджується на це сексуальне знущання. Може, я такі збоченець. А може, а до нестями тебе люблю, і це кляте почуття не дає мені волі сказати «ні»… бо все моє тілесне і чуттєве волає хоч на мить відчути, що мене кохають. Навіть у такій спосіб, навіть, коли потім мені соромно дивитись в обличчя, яке я бачу в дзеркалі… я хочу дати ляпасу цьому паскуднику, який перетворює моє життя в сором і божевілля.
Але новий ранок і я знов починаю життя. Мій «День Бабака». Моє солодке і болюче наближення кінця.
Мені здається, що я вмираю, але… але я живий. І мене тримає Велика Надія на те, що я ще потрібен на цьому світі. Може, щоб подати комусь руку чи просто посміхнутися незнайомому перехожому. Або я зможу простягнути руки до маленького хлопчика і ще раз у своєму житті почути слово «тато».
Щоб світ змінився ще раз.
Щоб я заплакав від щастя. Чи від повноти життя. Чи від сірого неба, яке я низову срібним, чи від сонячних промінчиків, між гілками весняних дерев, чи від того, я живий… і поки я живу – світ стає кращим.

6-7 лютого 2017 р., Київ

Залишити відповідь