Повсякденність

Повсякденність

Скачати файл

Моєму сину, Денису, в День його 16-річчя.

Давайте послухаємо тишу і почуємо
муркотіння задоволення від життя.

Ну, і що далі? Ранок – супер. Мої вітання. Сонце встало – а ти? Ні, хтось, звісно, хотів, щоб ранок виглядав по-іншому. А ну, як саме?
Може, пригоди, може, кохання, може, зірки з неба і вдача повною повнотою….
Ну хто, хто телефонує о 6 ранку, мені, номер… невідомий, ладно, «Ало!».
-Вибач. Я знаю котра година. Мені потрібно поговорити.
-Слухаю.
-Доброго ранку.
-Доброго. Сподіваюсь.
-Ні, нічого страшного не сталося. Але я не сама.
-Вітаю. А я тут до чого?
-Біля мене….інопланетяни.
-Хто?
-Інопланетяни. І іншою планети.
-Вибач. Я звісно давно прокинувся, 6 ранку – майже робочій день, але пожартуємо десь в обід, добре?
-Женю, я не жартую. Тут істоти. Живі. Розумні. І вони просять, щоб телефонувала до тебе.
-Наркотики?
-Ні, ні, я в нормі, але вони через мене говорять, щоб ти був обережним.
-Дякую. А що, має цеглина на голову впасти?
-Ні. Але ти – володієш особливою інформацією, розпоряджатися якою земляни поки мають дуже обережно.
-Дякую інопланетним створінням. – Моє роздратування пішло геть і я став посміхатися. Хоча він Ірки такого жарту не очікував.
-Ір, а що в тебе за номер якийсь новий?
-Це мій звичайний номер.
-Ні, цей телефон не записаний в мене, і, взагалі, це «Лайф», а у тебе «Київстар»…
-Це мій звичайний телефон. Але обмаль часу. Вони передають для тебе важливу інформацію. Слухай уважно. Ми чекаємо на Вас, Женя, за дві години, просимо в аеропорт не брати з собою їжу, воду, не вживати алкоголь, особисті речі не потрібні, ми повернемо Вас за п’ять хвилин за часовим виміром планети Земля.
-Ірка, а ти не зі мною? Я буду сумувати без тебе!
-Прошу не перебивати. Ми Вас зустрінемо. Не хвилюйтесь. Все буде добре.
-Звісно, звісно… і ти зустрінеш мене на орбіті? Я вже відчуваю себе марсіанином чи плутонянином.
-До побачення, Женя.
Телефон замовк.
О дає. Навіть моторошно стало.
Буду збиратися. Нарешті, «доброго ранку», моє чарівна фізіономія у дзеркалі.
Щось цей телефонний жарт мене залишив у розпачі.
Поки я порався в домашнім справах, ця розмова не давала мені спокою. На вулиці я звернув увагу на бігборд з надписом «Все буде добре!». Дійсно, заспокоює.
Потім я вирішив, що маю ще щось прочитати цікаве на вулиці. Але мої дороги сьогодні явно не передбачали аеропорт. Маячня. Годі думати про це.
Маршрутка переді мною розкрила двері. Були вільні місця. Що ж, може й не треба плентатись до трамваю, вже сяду та доїду до площі Перемоги [1]. Так не буде скоріше, але є певна зручність. Сів. На перетині Відрадного проспекту – аварія, щось порсаються комунальники і, звісно, все стоїть. Водій розвертає маршрутку та каже – поїде в об’їзд. Добре. Повідомляє, що будемо їхати по Окружній через Повітрофлотський до Чоколівського бульвару, а далі – до Індустріального шляхопроводу і за маршрутом. Добре.
Так, буде подорож, але, якась не звичайна. І чому він так далеченько має їхати? А якщо повернув назад, то я знаю, як зробити маршрут коротше. Дивно. Однак ніхто не переймався цією прогулянкою. Ми стали у наступний корок неподалік від аеропорту «Жуляни». Тут стали надійно. Міцно. Ні вперед, ні назад. Ну, діла. І я став помічати, що моє бажання прибути на роботу має вельми фізіологічне спрямування – я хочу в туалет. Ще за 15 хвилин я попросив водія відкрити двері і майже побіг до будівлі аеровокзалу.
В туалеті мені прийшла в голову божевільна думка – я в аеропорту! Так, тут пусто, цей термінал не працює, людей небагато, але я саме в аеропорту. Дивно… В холі до мене підійшов співробітник поліції та попросив бути понятим при огляді чоловіка «кримінальної» зовнішності, бо, як сказав ввічливий страж порядку, тут майже нікого не має. Дійсно, я майже один. Я погодився, бо до того майже лекцію на роботі прочитав на тему «допомагаємо всім, тоді вимагаємо чогось для себе». Протокол треба буде оформити у кімнаті поліції, куди я і зайшов. Там було порожньо. Стіл. Стільці. Білі стіни і стеля. Ну, не поліцейська дільниця, а медичний кабінет. Забавно, над столом портрет Авакова [2]. Все нормально. Наші люди.
Ввели підозрюваного. Він мовчить. Стали заповнювати протокол. Я чекаю, коли власну функцію виконаю, але, питання до мене виникає дивне: «Вам не треба відлітати кудись?»
–Ні, — кажу, я на роботу ніяк доїхати не можу через ці корки.
— То добре, що Ви такий дисциплінований працівник, але кажуть, є місця на рейс до Батумі.
–То що, безкоштовно повезуть? – жартую я.
–Ні. За 25 гривень.
–Агов, я згоден, — продовжую жартувати.
–Ну, тоді разом з паном Георгієм, він теж має повернутися до Грузії, вас і відправимо.
–Ясно. Я – на відпочинок, а Георгій – до в’язниці? – але цей жарт якось затягується.
–Не зовсім так. Ви обидва на відпочинок. І навіть ми з вами. Бо поліцейські теж заслуговують на відпустку.
Перша думка – щось не те почув. Що за маячня? Яка подорож? Яка відпустка? Поліцейські запрошують мене пройти далі – у протилежній частині кімнати, навпроти двері, куди ми всі зайшли, бачу інші двері. Вони відчиняються і там стоїть білий «мультівен» [3]. «Нам туди», – кажуть поліцейські і «злочинець» спокійно прямує до автобусу. Я стою. До мене підходить жінка-поліціянтка: «Женю, нам туди!». Я не вірю, чому, чому на «ти» і куди це всім нам? Далі я чую просто фразу, яка з мене робить безвольну істоту.
–Любушка чекає на тебе вже на борту.
–А діти?
–І діти теж. Ми всіх зібрали. Всім треба відлітати.
–Куди?
–В Батумі. Там добре. Там море.
Я не знав, що так просто відбувається щось незвичайне, абсурдне і все так просто – я навіть не намагався піддати сумніву твердження, що Любушка і діти там, у літаку, і що я обов’язково маю бути з ними. Бо як інакше?
Тому я опиняюсь у білому «мультивені» з надписом «Аеропорт Київ». Ми під’їхали під трап літака компанії «Візз Ейр» і піднялися на борт. Біля входу в літам бортпровідниця глянула на нашу компанію з подивом, однак поліцейській сказав їй: всі ці – зі мною. Місця у першому ряду.
–Ласкаво просимо на борт! – Якось механістично сказала стюардеса і дала можливість увійти.
В літаку було повно людей, однак перші два ряди були порожні. Я намагався очами знайти Любу і дітей – та марно, я іх не бачив.
–Де вони? – запитав я у жіночці-поліціянтки.
–Ряд 27-й, місця А-С. Але у Вас перший ряд. Місце 1-А. Прошу сідати.
Я чомусь одразу заспокоївся. Ніби-то я їх побачив. Літак набирав швидкість, але, ніхто не вчив, як застосовувати рятувальні жилети, і не було об’яви, куди ми летимо. Дивно, дивно… Мої поліцейські якимось дивним чином передяглися і були в білих сорочках з короткими рукавами і білих шортах. «Злочинець» теж був в білому. Вони всі втрьох люб’язно вели бесіду, яка нагадувала розмову давних знайомих.
–Я хочу вийти. Пройти по салону.
–Будь ласка.
Вони встали і пропустили мене. Я пішов по салону літака. Незнайомі люди, усі вони мали вигляд… на причуд однаковий. Я навіть не міг збагнути, що їх так зближує, однак, вони насправді були … були непримітними. Я йшов в кінець салону. Там, я побачив Любу та малечу. Діти спали. Люба тримала у вухах навушники та читала книгу. Я подав рукою знак. «Я тут». Люба повернула до мене голову і показала пальцем «тиша». Потім повела очі до дітей. Все добре. Ми прямуємо на відпочинок. Всі разом. Чудово.
Я повернувся до свого місця і запитав, коли посадка.
Жінка в білому, «поліціянтка», відповіла: «Ніколи».
–Як?
–Посадки не буде. Літак має бути в польоті. Завжди. Бо так ти відчуває себе щасливим, так ти нікому не заважаєш, так ти бачиш, що хотів бачити тиждень тому, так, саме так, здійснюються мрії. Чи щось не те?
–Не те. Я хочу… приземлення, відпочинку, хочу на море, хочу відчувати безтурботність і щирі почуття….
–Ні, так ми не працюємо. Ми виконуємо реальні, але справжні бажання. А справжні бажання – це не відпочинок, не море, не ресторани на набережній, а щасливе передчуття всього цього, щасливе очікування дива. І ми для того тут, з тобою, щоб ти насолоджувався очікуванням дива. А не для того, щоб ти повернувся в реальність. В реальності дива не передбачено.
–А де дива?
–Дива у твоїй уяві. А не у реальному житті. Життя – це корок за кроком, між вулицями, між їжею, між спілкуванням з людьми, яких ти не бачиш, а тому не знаєш, чи насправді ти з ними говориш. Бо ти, зрозумій, ти все це тримаєш в уяві. І не більше того. А ми прийшли, щоб розширити твою уяву. Довести її до логічного щастя.
–Логічного щастя?
–Ну так. Логічне щастя – це результат твоїх мрій, який відчувається як реальність через те, що ти бажав такий хід подій. Але ти хотів «відчувати» хід подій, а не формувати події. Тому, ми тут. Ми – реалізатори мрій.
–Я не міряв залишатися у літаку.
–Ти мріяв відчувати підсвідомий кайф від очікування щасливих подій, які мають відбутися і ти, відчуваєш піднесення від того, що вони мають відбутися. А не від того, що вони відбулися. Бо вони відбуваються не так, як ти думаєш. А знаєш чому?
-Чому?
–Тому що ти не думаєш, як вони відбуваються, ти мрієш відчуттями щасливого чекання, а не щасливого ходу певної послідовності дій, вчинків, емоцій, які, у черзі, у вишколи один за одним, формують хід життя на протязі тижня, чи місяця, чи року… Ти мрієш про щасливе відчуття. Ось воно – відчувай щастя.
–Скільки його відчувати?
–Вічність. Цей літак ніколи не прилетить. Він буде вічність у польоті. Вони будуть вічність спати. Вона буде вічність читати і слухати «Собак у космосі», і тільки ти будеш насолоджуватись тим, що ця вічність – нескінченна.
–Це жах!
–Це щастя. Саме так, як ти зрозуміли твої думки. Це – щастя, бо ти просив нас про Радість і Благополуччя, про те, щоб частіше бачити їх. Ти їх бачиш – он вони. 27-й ряд.
Я побіг до 27 ряду. Я був у жаху від почутого. Але я біг по салону, а 27-й ряд не наближався. Я бачив, як вона сидить і читає книжку, як сплять мої діти, я бачив їх, але я не міг ані торкнутися них, ані наблизитися до них.
Я втомися і повернувся на місце 1-А.
— Це добре, — звернувся до мене «Злочинець»: «Бігати – корисно для здоров’я. Важливо знати, куди бігти, навіщо туди бігти і що и маємо побачити наприкінці бігової доріжки».
–Якої доріжки?
–Будь якої. Всі доріжки – бігові. Всі ви полюбляєте бігати. Хто від проблем. Хто за проблемами. Ну, Ви, Женю, думаєте, що за щастям. А, насправді, за проблемами. Світ – ілюзія. Все ви придумали. Реальність – проста як стіна. Є машина для здійснення мрій і бажань. Є доступ до машини. Доступ можна отримати – не скажу як, бо і сам не збагну цю логіку, але отримати можна. І доволі просто. Далі ти отримаєш те, що насправді бажаєш. Потім … насолоджуйся.
–Це сон?
–Вважай, що сон. Коли тобі добре, коли емоції через край, ти невже ніколи не питав себе «Це не сон? Вона справді зі мною? Ми справді побралися. Ми справді батьки спільної дитини? І це чудо – це ангелятко, ця – наша дитина. Це не сон?», а ще – це не сон? Я цього досягнув. Я – успішний. Я – щасливий, я – дихаю на повні груди, це не сон? Скільки разів ти питав себе про реальність дійсності. І що, що ти чув у відповідь?
–Я не чекав на відповідь.
–А навіщо чекає зараз? Що ти хочеш почути?
–Я хочу з’ясувати, усвідомити, де я? Що відбувається?
–Ти – тут. Це – літак. Боїнг 737. Випуск 1997 року. Останній експлуатаційний термін. Рейс 3697. Київ-Батумі. Сьогодні 17 червня 2017 року. Через пару днів буде літнє сонцестояння. Це час, коли здійснюються бажання. Це час, коли все притаємничене стає явним і кожна людина може зазирнути у власні бажання так, ніби то вони вже збулися. І ось ми – даємо тобі цей шанс.
–Ви хто.
–Ми – твоя ілюзія. Твоя фантазія. Ми існуємо тільки в твоїй уяві. Але наскільки твоя уява тебе захоплює – настільки вона реальна.
Я повернувся до «поліціянтки».
–Як тебе звати?
–От, нарешті. Познайомимось. Мене звати Магда. Це мій брат. Карл. А це наш товариш, Георгій. Він працює у сусідньому відділі.
–У якому відділі?
–Відділ по роботі з ілюзіями. Не переймайся. Головне – ми тут.
–Можна я доторкнусь до тебе?
–Можна навіть обняти.
–Дякую. – Я обережно торкнувся її руки. Рука як рука. Ніжна шкіра. Пальці з елегантним манікюром.
Карл простягнув мені руку.
–Привіт. Карл. Приємно познайомитись.
–Женя. Мені теж. Я не знаю, що казати. Я потім повернусь до себе?
–Ти і зараз у себе. Повернутися – не те слово. Повертаються з якогось іншого місця. А ти нікуди не пересувався. І, водночас, ти мандруєш. Ти можеш мандрувати де, коли, і як тобі заманеться. Все у твоїй уяві. Як уяви вистачає – така і мандрівка…
–Карл, я хочу знати, як мені владнати своє життя, як його зробити таким, щоб відчувати щасливе задоволення повсякчасно?
–Не знаю. Я виконавець, а не стратег Бажань. Думай сам. Ти придумав цей літак – і ми летимо. Ти придумав Магду? Ось вона. Білявка. Без комплексів. Щира. Дружня.
–Мені байдуже: білявка, русява, чорнява…
–Ну ладно, білявка – моя ідея. Вона, доречи, справжня білявка, але переконатися в цьому ти не зможеш.
Всі розсміялися.
Чомусь мені стало смішно теж. І стало легко. Стюардеса привезла візок з напоями. Я обрав «воду негазовану». Вона на мене подіяла заспокійливе… світ став змінюватися у кращий бік.
–Магда, а як змінити сюжет?
–Це дуже просто. Потрібно твоє бажання. Але воно має бути почутим нашим керівництвом. І тоді воно здійсниться. Одразу ж.
–Я воду поки не замовляв…
–Це так, бонус від колективу. Може, кави?
–На борту «Візз Ейр» вона гидотна.
–Маєш рацію. Але для тебе Карл зробить справжній кавовий шедевр.
–Дякую. Карл, тобі не важко це зробити?
–Ні, я з задоволенням.
Карл піднявся і пішов до відділення бортпровідників.
Я закрив очі. Я маю опанувати цей світ. Я керувати власними бажаннями. Бо інакше все моє життя буде на борту цього літака. Я подякував Світу за це випробування і попросив, тихо, але наполегливо, дати мені інший простір для бажань. Потім я подякував Світу за Магду, за Карла, за Георгія, за всіх пасажирів, за бортпровідниць, за те, що у 27-ряду сидять найдорожчі у моєму житті люди. І ще десь є старші хлопці. І з ними там, внизу, обов’язково все гаразд. Бо вони і там, і ніби, поруч…
На 27-му ряду триває страшенно довга мить…
Все життя – одна мить для тих, хто прийде за нами, і вічність – поки ми намагаємось знайти самих себе…
Мить тривала.
Світ змінювався.
Я повертався додому.

 

 

Київ, 20 чер. 2017 р.

[1] Площа в центрі Києва

[2] Арсен Аваков, міністр МВС України

[3] Volkswagen Multivan

Залишити відповідь