Стриманість

Стриманість

Скачати файл

Не стоит на друзей смотреть сурово
и сдержанность лелеять как профессию:
нечаянное ласковое слово
излечивает скрытую депрессию.

І.М.Губерман

Стриманість – це не вирок і не сила, і не слабкість. Це – у коконі почуття. Це – у мареві видіння відповідь на питання: слова невже більш важливі за погляд і усвідомлене мовчання?

Вона стримано дивиться на мене. Їй 20 років. Вона шукає себе, а так просто зараз – роботу.

–Я зацікавлена в цій роботі – каже вона і дивиться на мене уважно, крізь окуляри.

–Це добре.

–Я буду старатися.

Чомусь я не маю жодних сумнівів з цього приводу. Коли я сам проходив співбесіду, я був дуже стриманим. Я шукав, хто за очі дасть мені рекомендацію і як я буду виправдовувати її. А, насправді, все було просто – був потрібен фахівець.

Їй були притаманні вібрації. Вона випромінювала енергію і вібрації переходили з неї до Всесвіту, а зі Всесвіту – до неї, щоб вона мала змогу поділитися захопленням з іншими… Так ми почали вибудовувати робочі та наукові стосунки.

Перший крок був написати 5 сторінок тексту на тему економіко-географічного положення села Малі Кряки, що перед Великими Кряками. Селищний голова надав вичерпну консультацію. «Все і так ясно – всюди люди, а природа – то тож так, бач, природи у нас – до сраки».

Вона закрила блокнот і сказала, що занотувала все.

–Що занотувала? – поцікавився Голова.

–Все. – Відповіла Вона.

–Як тебе звати, розумниця?

–Олена Петрівна.

–Лєночка, я тобі ось що скажу…

–Мене звати Олена Петрівно.

–Та ладно. А я – Сашко. Тож давай по обіді до мене, на каву, так сказать…

–Олександр Іванович, звертайтеся до мене на ім’я та по-батькові. Це останнє попередження у формі слова.

–Ух які ми серйозні. А після останнього що буде?

Олена нахиляє голову і щось шепотить йому на вухо. Обличчя Голови змінюється – спочатку на подив, а потім очі починають бігати і рот розтягується у посмішку. Вона дивиться на нього уважно і додає:

— Саме так і буде.

–Добре, Олена Петрівно. Статистика у секретаря сільради, Валентини Василівни Коваль. Вона буде по обіді. А як питання – то до мене, одразу ж до мене.

 

Олена була наполеглива. І це я зрозумів одразу. Валентина Василівна її називала «доця» і за пів дня у нас була вся інформація до Малим Крякам, включно до байок і пліток.

 

До голови Райдержадміністрації ми пішли разом.

–Сідайте. Ми маємо завершити всі підготовці роботи за тиждень. А краще раніше. І так проект затягнули до неможливості. – Керівник райадміністрації був у похмурому настрої.

Олена відреагували блискавично.

–У нас є все, щоб почати писати аналітичний звіт. Я підготую перший варіант, і, після того, як Євген його прийме, я можу переслати Вам.

–А може паралельно – мені та Євгену?

–Ні. Буде саме так. З усією повагою.

–Ви хто така?

–Олена Петрівна. Я назвала себе, коли ми знайомились.

–Це чимало що пояснює. Євгене, так Вас звати, компанія ЕкоПроект має надати нам документацію у триденний термін.

–Звісно, Павло, звісно, але у триденний термін після надання нам всієї необхідної інформації та узгодження обома сторонами плану робіт, чи не так?

–Женю, це формальність, навіщо так?

–Паша, це робота, саме так.

–Я, бля, не Паша…

–Мене звати, нагадаю, Євген Володимирович. А це – Олена Петрівна. А це все – наша з Вами спільна робота.

У розмову втрутилась Олена.

–Павло Юхимович, давайте так: ми працюємо, Ви нам надаєте всіляке сприяння, і ми все робимо згідно попередніх формалізованих домовленостей. Тому ми просимо Вас дати можливість отримати всю інформацію по району, яку ми запросили листом від 12 числа минулого місяця. Якщо цією інформації не буде, ми про це зазначимо у звіті.

–Ви ж казали, що вся інформація у вас є?

Крізь щиру посмішку я чемно відповів:

–Так, але за умов наших взаємних дружніх стосунків та теплого товариського ставлення до роботи, чи не так?

–До побачення, шановні добродії! Приємно з вами спілкуватися, однак, я маю поспішати, дякую, що завітали!

–Дякуємо і Вам.

Ми це сказали майже одночасно.

Цікаво, як ми з Оленою говорили одні слова, і майже однаково…. Коли були у певному емоційному стані. Чи то радісного піднесення, чи то стресу.

 

Ми вийшли на вулицю.

–Вітаю, Ви були неперевершені!

–Євгене Володимировичу, а можна Ви будете до мене звертатися на «ти».

–Олена, це для мене важко, бо ми колеги, і у нас така різниця у віці, що я не можу Вам запропонувати аналогічну форму спілкування.

–І ні треба. Однак, я буду вдячна, якщо у Вас вийде до мене звертатися на «ти».

–Дивно. Як Ви сказали «у Вас вийде». Це і справді для мене має статися так, нібито воно має «вийти».

 

Ніч. Готель в райцентрі. Що це таке, знають ті, хто вчора був в готелі у Варшаві, а поза-позавчора – у Дюссельдорфі, потім мав щасливу можливість ночувати вдома і от – готельний комплекс «Рось». Ласкаво просимо. Чому двоповерхова будівля з гидотним генделиком, і 4-а номерами зверху, називається «готельний комплекс» — невідомо. Але, тут ми мали переночувати. Ночівля обіцяла бути романтичною. Вода за розкладом. З 5 до 7 ранку і з 18 до 20 год вечора, гарячої, звісно, немає. Але є туалет. Один – в номері люкс. Там оселився я. Один – загальний. В коридорі. Однак на поверсі, крім Олени, нікого не було, тож, він теж мав ознаки «персоналізації».

Ніч. Це умовна тиша – комари, декілька мух, що одночасно намагаються пробитися крізь старенькі занавіски, голоси на вулиці. Відчуття, що ти опинився на краю Всесвіту, бо десь там, десь – вирує життя, а тут стоїть світ на «паузі». Я думав, що мене нічого, зовсім нічого не тримає на цій планеті – справжній мандрівник. Можу хоч зараз до Марсу. Чи ще кудись подалі…Олена молодець – в неї все добре. Зараз аспірантура, цікава робота, за три місяці – конференція в Амстердамі, потім успішна кар’єра подалі від нашої фірми (бо це не заробляння грошей, а підтримка можливостей виживати), подалі нашого «дуже-вченого» Науково-дослідного інституту (де комфортне почувають себе тільки пенсіонери та патологічні ледацюги), і, скоріш за все, подалі від нашої країни. Хоч вона, на правду, найкраща. Але вміння жити тут з задоволенням та без сорому треба заслужити перед Господом. І цю заслуга поки що обходить нас.

За вечеряю я дивився на Олену і думав, що вона навряд чи зможе протриматись тут надовго. Ми ранком говорили про перспективи. Про патріотизм та науку, про можливості та сподівання. Вона не знає про те, які на неї чекають розчарування і як швидко прийде час, за яким вона стане відчувати себе людиною, яка щось зробила не так…ні, все залишатиметься добре: і світанки, і мухи, і патріотичні гасла, з яким до нас прийдуть люди, які останній раз ніколи не стикались з дилемою, як на ці гроші дотягнути до наступної зарплати, а якщо буде затримка з її виплатою, то… то повний капець…

Колись мені так ситуацію описала моя знайома, що живе… виживає на пенсію. Головне, каже, щоб все було добре. Щоб не гірше. А то, не дай Боже захворіти. Не дай Боже, щоб сусід зверху по п’яні забув закрутити кран, бо на ремонт грошей нема, на суд – нема, на одяг – теж нема. Але добре, що є що носити. Мені ж модні речі ні до чого.

Я, Олено, помічаю, що люди повторюють це, з прохання чогось не дати, замість того, щоб дякувати за те, що є, і намагатися привернути до себе інше – добре, світле, заможне… А  може саме тому ми тут. Ми намагаємось зробити це місцеве життя більш заможним. Бо є інвестор, який хоче почати будувати тут підприємство, житлові будинки, розвивати все те, що має притягувати людей до цієї землі.

–Це ж корисна справа? – питає в мене Олена. – Ми робимо щось важливе для цих людей, а не тільки для себе, тобто, для фірми?

–Так, звісно. Сподіваюсь, що корисною вона буде для всіх, а не тільки для людей, які вже щось «мають» з цієї інвестиційної активності внаслідок професійної чи адміністративної причетності. Щоб вона була корисною для цієї жіночки, що сидить внизу, на так званому «ресепшені» (вона ж водночас тут всі професії готелю в собі поєднує), для її мати-пенсіонерки, для хлопця, сина, що у футбол ганяє на тому місці, де колись був справжній спортивний майданчик…  ось тоді це буде корисно. А поки – ми мрійники. Залежно від віку та рівня внутрішнього скепсису.

–Я не мрійниця. І не скептична. Я знаю, що ми робимо корисну справу. Не буде цих чиновників, будуть інші люди, а цей проект, ці виробництва, будинки, торгівельний центр – це стане новим містом, і будуть сюди приїжджати з Києва на роботу і оселятися, і тут, ми ж бачили, є місця для дач, для зон відпочинку, треба, що інвестори побачили те, що бачимо ми…

–Оленко, інвестор бачить навіть більше, але крізь власний кут зору, проте краєвиди його не цікавлять. Щоб прийшли ті, кому до душі ці дерева, ставки, безмежжя обрію, тому інвестору, в Канаді і на Кайманових островах, треба дати бездоганний фінансовий документ. І ми тут саме для цього. Ми заробляємо гроші – це не має нас засмучувати чи соромити, але ж робимо і для себе, і для цих всіх людей, і для країни корисну справу.  Гроші ми теж витрачаємо тут. За наші гроші хтось отримує дохід від продажу власних товарів та послуг, і так, як колесо, як вічний двигун, що живить своєю енергією – саме так працює ефективна економіка. І ми – її частина, якщо будемо гарно та кваліфіковано виконувати свою роботу. Зараз – це звіт. Потім – це прибирання у власних оселях чи догляд за дітьми. Головне – щоб професійне. Професійність – це ознака внутрішнього ладу.

–А можна професійне ставитися і зашкодити?

–Запросто! І прикладів тому – як дерев у лісі. Тому ми тут, щоб стати тим, хто не зашкодить. Помилка лікаря – життя. Помилка вчителя – Душа. Помилка експерта з територіального розвитку – занепад та втрачені можливості. Звісно, життя – це головне. Але треба дбати і про те, де жити і як.

 

За тиждень ми здавали Проект. Замовник задоволено листав сторінки звіту, задавав питання, і я бачив її очі в другому ряду і був вдячний за її професійну працю та єдність зі мною в ці хвилини. На банкеті вона запитала:

–А що далі?

–Далі жити, працювати, ось наступна робота на нас чекає вже з понеділка. Та ще є один секрет успішної праці. Це – творче натхнення на бажаний і усвідомлений результат, і творчій запал на процес. Ось тут обирай команду. Там, де члени команди дратуватимуть – біжи. Там, де надихатимуть, тримай. І завжди питай себе – це я сьогодні не гідна сприймати цих людей, чи я не можу подолати в себе несприйняття, не можу і крапка. Бо перший варіант – це поговорити з дзеркалом і домовитись. Другий – відмовитись від роботи. Бо ціна для тебе буде зависокою. Вища, ніж зароблені гроші.

–Дякую. А звертатися до Вас можна за порадою?

–Звісно. Але вчись знаходити відповіді в себе. Там, в тобі, є все для життя!

В мене вийшло до неї звертатися на «ти». Добра ознака.

 

м.Київ 23 чер. 2017 р.

[1] З сайту: https://ru.123rf.com/profile_antoniobanderas

Залишити відповідь