Субота. Історія на ніч («Говори зі мною»).

Субота. Історія на ніч («Говори зі мною»).

Скачати файл

коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
Ю.Іздрик

Говори зі мною…. Просто говори. Я хочу слухати тебе. Твій голос. Твої інтонації. Я хочу чути твій голос – я хочу надихати тебе на добрі, спокійні, лагідні слова. Мені потрібно почути тебе. Відчути тебе.
Говори в уяві. Говори по пошті, по телефону, а краще, говори віч-на-віч… я хочу чути і бачити тебе, я маю намір змінити життя так, щоб ти теж хотіла говорити зі мною!
Я хочу поговорити з тобою. Сподіваюсь, ти спиш. Це мої проблеми – не спати, коли вже давно час відключатися. Але все одно мене щось турбує, думки йдуть – як отара баранів через дорогу, кучна і не організовано, якось… Я хочу сказати, що ми у нашому розлученні пройшли ціле життя – ми все далі і далі відходили один від одного, аж поки я не зрозумів, що далі вже нема куди йти – я тебе не бачу на такій відстані. І тоді я почав уявляти тебе поруч, уявляти, як ти маєш бути тут, а потім пішли оповідання, вірші… Сьогодні я знов відчув це шалену напасть – відчуття повною безпорадності і все чекав, що має прийти на допомогу.

Тамара
І прийшла Тамара. Вона розповіла, що змінила роботу і зараз працює в РАЦСі, безпосередньо проводить процедури реєстрації шлюбів і має чимало кумедних випадків до свого роду занять. Пів години вона розповідала мені всілякі випадки з одруження, з бійками, сльозами, цілунками, забутими документами і несподіваними обставинами, з трьома тещами і двома чоловіками, які ще на порозі продовжували визначатися, хто кого зрадив і підманув, за 10 хвилин насміявся, як дитина… Я захоплююсь нею – її здатністю знаходити щасливи хвилини серед будь-яких занять. Знаходити привід порадіти з будь-яких обставин. Від погоди, від негоди. І радіти від роботи, незалежно від того, чим вона займається. Я хочу навчитися радіти життю. І передавати цю радість тобі. Я все ще не можу стримуватись від бажання відчути твою близькість і твою приязнь до мене, і, водночас, я розумію, що треба бути обережним. І тому – я тут, я – мандрую по пам’яті та власним фантазіям. Я знаю, що нас чекає нове відкриття один одного, головне – це не збожеволіти від чекання. Добраніч!

Дороги йдуть у вічність
Доброго сонячного ранку. Сьогодні так сонячне і дивно-яскраво…та все ж я відчуваю, що сьогодні я не чарівник. Я можу передавати тобі промінчики ранішнього сонця и просити небесну сінь, щоб веселила твої очі, прошу вітерець, щоб він лагідно обіймав тебе і приносив з собою букети весняних пахощів. Я не чарівник – я маю купу справ, а, замість того, щоб ними займатися, знов і знов повертаюсь до тебе думкою, бо ти стала частинкою моїх дрібниць і моїх мрій, оселилася і залишилася.
«Дороги йдуть у вічність». Прочитав на рекламному буклеті. Дивно, але це реклама літньої гуми для автівок. А, може це натяк для мене? Що час мандрів настав. І на мене чекає нове, незбагнене і неосяжне відчуття дотику до відкриття … Давай напишемо афермацію: Я можу все! Я щасливий, успішний, сексуальний, я талановитий, я творчо-орієнтований фахівець та людина, яка може полонити жіночі серця. Написав. Чому не можна написати в афермації – «твоє серце»? Навіщо мені всі серця? Я не хочу все єднатися в 4 мільярдами жінок. Тож, працюємо далі. Афермація – тонка річ. Треба вміти їй користуватися вправно.

Я хочу бути почутим тобою, і нехай для того треба розчулити весь світ. Чому б їх теж не прочитати, як само я хочу говорити з тобою, як само мені кортить відчувати дотик твоїх – так-так, твоїх, які ще тільки починають дозрівати в тебе, народжуватись в тебе, радіти твоєю душею! – від дотику твоїх бажань!

Сьогодні був гарний сонячний день. Я відчував, що ти десь поруч зі мною. Навіть, погодився спостерігати, чи знайду я вулицями Києва сходу на тебе. Не знайшов. Дивна річ уява – кожен день дає відчуття, що зміни з нами, зі мною, стають більшими і більшими, такими, що подих перехоплює. Наприклад, я не чую моїх улюблених FM-станцій. А ще я не чую друзів – вони почали зникати з мого життя. Самотність чи мудрість? Давай я тобі розповім про дорогу. Дорогу весняного дня. Коли я відчуваю себе «черговим по квітню»… як в пісні Булата Окуджави.

Из конца в конец апреля путь держу я.
Стали звезды и круглее и добрее…
– Мама, мама, это я дежурю,
я – дежурный
по апрелю!

«Львівські пляцки»
Я зустрів її в кафе. «Львівські пляцки». Ми домовились зустрітися біля метро. Говорили про все – про війну і про науку, про дітей і про примхи Долі. Розмова виявилась дещо вимушеною. Цікаво, навіщо вона приїхала до Києва? А потім вона мені сказала, несподівано просто.
-Я не готова нічого міняти у своєму житті. Я буду рада з тобою випити чашку кави і пригоститися солодощами. Я навіть не хочу кохатися з тобою – я звикла це роботи на самоті й вже не уявляю, навіщо мені ця халепа з коханням, а жити разом – це ж формене божевілля, нам же не по 20 років, згоден? Агов, ти ще тут?
Я погодився з нею – я теж нічого не хочу міняти. Коли ми попрощалися, я подумав, що я все чекаю на ту, яка хоче змін, чи яку я можу надихнути до цих змін.
Ти не знаєш, на кого я чекаю?
Це жарт. Не відповідай.

Далі була дорога додому. По дорозі я заїхав до супермаркету. Там мені страшенно закортіло спати. Маячня та й годі – як я хочу спати. Нічого не купив, окрім губки для лазні… колись, я мріяв тебе мити губкою, а тобі подобалось просто використовувати гель…прийшов додому і зрозумів, що їсти маю, мабуть, саме ту губку. Знайшов яблука і моркву. Зробив салат. Якщо такого салату чимало, то живіт набитий і щасливий тим, що його банально надули. Розвели. Бо перетравлювати довго, а от спожити – зуські, самі вітаміни! Чому ніхто не вигадав корисне і споживне. Два в одному.

«Зелений Парк»
Ніч. Квітень. Тепло. Не звичайно тепло, як для початку квітня. За декілька годин був такий зовсім літній вечір. Ми на прогулянці у «Зеленому Парку». Нас з Оленою єднає дружба і невдале родичання. Я примудрився колись одружитися на її кузині, а вона ледь не вийшла заміж за мого брата. Після того, ми стали «напівродичами».
-Знаєш, я ніколи не бачив такий великий зелений масив, з озерцями і спортивними й дитячими майданчиками в місті.
Помічаю, що тут все для мешканців. Очікую, де охорона, що має не допускати «не своїх». Вона теж є, однак, не кидається в очі.
-Приходь суди з малечею. А потім до мене, на чай.
-Дякую. До тебе, скоріше, в туалет.
-Так, це теж важливо.
-Тобі тут буде зручно гуляти з онуками.
-Так, але поки молодята не поспішають. Я вже готова.
-Добре. Я, насправді, готовий і ще раз стати батьком, і дідом.
-Чоловікам простіше.
-Мабуть. Але я намагаюсь запевнити себе, що простіше те, до чого лине серце. Тоді є «вхід і вихід». А так – тільки «вхід».
-Що ти маєш на увазі?
-Маю на увазі, що ми маємо робити те, на що відгукується внутрішнє «Я». Тоді справа буде приносити задоволення і добробут. Це, звісно, банально, однак я зараз розумію, що після всіх буремних подій мого життя, я шукаю чогось зовсім нового для себе. Я можу гуляти з дітьми і розповідати студентам, що навчання – безглузде марнування часу. Класно це робити у приватному університеті – за гроші тих самих студентів.
-Та ти філософ. І хуліган.
-Ні, я втомився бути серйозним. Мене навіть тіпає від звертання на ім’я та по-батькові.
-Ну, це в тебе посттравматичний синдром.
-Ні. Це в мене лінька.
-Що?
-Лінька. Зміна тіла, шкіри, зміна власного сприйняття реальності та самого себе.
-Доречно у 50 років.
-Не глузуй. Це не від мене залежить. Це природне.
-Ага. Як пописати, так?
-Краще. Як кінчати без пауз.
-Збоченець. Що в тому може приваблювати?
-Процес. Відчуття власного «его», що спирається на древні фізіологічні уяви про силу.
-Ага. Силу між ногами.
-Силу продовжувати життя. Це важливо.
-Не мели дурниць. Сила чоловіка – розум та серце. А там – там це так, добре, коли обом у задоволення, однак, можна нюанси і відкоригувати.
-Так, але вони між собою не завжди товаришують: то серцю заважає розум, то до розуму не прикладеш серце. Десь після певного віку це стає зрозумілим.
Я посміхаюсь.
Викликаю на допомогу жартівливу самоіронію – моя реанімація при спустошенні душі…

Смайлік
Я хочу навчитися писати. Писати цікаво і індивідуально. Не копіювати класиків та сучасників, створити власний стиль і власний спосіб розповідати, що саме відбувається в світі. Кожного дня я пишу про те, як спостерігаю за примхливими змінами Світу. Ми – маленька частинка Всесвіту. А може – ми велика комп’ютерна симуляція і нема нічого, окрім нашої уяви про Все? Тут є чимало дискусій, є спікери, як Ніколас Бострем, Манфред Лютц, Мічіо Каку, Ілон Маск…, є слухачі – декілька десятків тисяч переглядів у соціальних мережах…
Якщо пристати на думку – що життя – це матриця, тоді можливе неможливе. Треба правильно, ефективно неможливе зробити реальним, тобто, уможливити його. Я – вчений (ха-ха, вчений-копчений, тут не можна втриматись від коментаря «вченим може бути Кіт – а ми науковці», або з Л.Д.Ландау «Учёными бывают собаки, и то после того, как их научат. Мы — научные работники!»)? Чи я – художник? Я намагаюсь бути художником, але я використовую досвід науковця. Це спосіб «наукового» мислення. Моє мистецтво – це розум, слово, це думки, що обертаються навколо, але я вмію їх єднати у Мрію, Хвилю, Настрій, Дійсність… Я вмію дотиком і мистецтвом слова і думки створювати Реальність.

Ти прислала мені смайлика. Наше спілкування триває… ти є. Мої гомеопатичні старання щось змінити у власному житті дають результат.
Завтра я побачу тебе. Я хотів тебе чимало сказати, но я буду просто милуватися тобою, дивитися в твої сіро-блакитні очі і беззастережно радіти твоєї присутності. А ще говорити про себе. Про свої нові справи і ідеї. Про те, з чого складається моє життя…про творчість і натхнення, про дітей і батьків, а, може, про нові проекти, які, до речі, не дуже і ваблять мене, бо, необхідність заробляти гроші – не найкращий стимул для саморозвитку. Інколи мені конче потрібен друг. Мої друзі – жінки. Навіть дивно, що до жодного чоловіка я не телефоную, коли мені зле, коли відчай накриває мене, як злива наше місто у травні… Колись, у травні далекого 1986 року, я спостерігав таки зливи, попереду іспити, десь палав Чорнобиль і десь відбувало те, що я вважав «справжнім життям». Воно так і було – бо мої страхи про «не справжність» — це відкладені емоції, ось, зараз, вони і переповнюють мене через край. Сьогодні я відчуває повноту життя таким потоком, що не можу осягнути його величі і потужності, однак, я, серед вологого ранку, сподіваюсь, що буду почутий Всесвітом – почутий у намаганнях до змін, до виправлення реальності, в якій я відчуваю і мудру, і, водночас, спустошуючу мене самотність. Тоді, у травні 86-го, я був впевнений, що я на порозі величезних змін і відкриттів. Я мріяв стати студентом, географом, і я став, я мріяв про кохання – і я закохався. Я мріяв мандрувати – і у мене почалися археологічні експедиції. Я міг бути Володарем Реальності і Здійснювати бажання тільки силою бажання. Тож зараз, сила мого бажання – знайти себе і тебе. Я продивляюсь паралельні світи у намаганні зупинити Машину часу у потрібний момент – саме тут я хочу любити тебе і відчувати на невловимий дотик щасливої Долі – твоє кохання.

Епілог

Що я хотів сказати цим текстом? Те, що і завжди я говорю, те саме – життя прекрасне, чарівне і повне радісних несподіванок, бо я чекаю на тебе, і всі мої фантазії і іронічні роздуми – саме для того, щоб знайти ще одну грань магічного кристалу любові. Мій герой шукає свою героїню. Я допомагаю йому – і ми мандруємо ілюзіями багатовимірного Всесвіту.
Колись ми зустріли один одного. Але потім ми розлучилися. Я втратив його, бо сам запевнив себе, що в мене є інші, і моєму другові немає місця в житті. Але зараз ми знов разом. Він – бешкетник і митець, я – самотній чоловік, у пошуках свого місця в житті. Пошуки тривають, а бешкетник кожного дня сідає за клавіатуру комп’ютера і мандрує світами фантазій. Нам разом весело. Тільки, заважає недосип. Та ще треба інколи щось їсти… але, про це згодом.

4-5 квітня 2017 р., Київ

Залишити відповідь