Втрата

Втрата

Скачати файл

Цієї ночі, певно, прийде жах.
Гарячий дрож — любовний чи блювотний —
Передчуттям збоченського зв’язку —
Чи крику смертного — стенає кволе тіло:
Розрив, розрив! Всіх зв’язок, нервів, жил —
Моя беззахисність така тепер зовсюдна,
Немов одвертий заклик злу: приходь!

[1]  

Оксана Забужко [2] 

Ми втрачаємо щось завжди. Але як можна вважати втратою те, чого вже не було? Чи можна втратити кохану, коли вона тебе не кохала? Чи можна втратити кохання, якщо останній рік ніхто нікого не кохав. Ти – кохав спогади, вона – фантазії. І ніхто – реальних людей. Оце так кохання… оце – його відсутність. Прірва між ти, що є, і тим, що мало бути за інших умов. Ти прийшов додому. І найгірше – коли ти знаєш, що вона тебе не любить. Але дозволяє злягатися. І все… в неї навіть не зволожується те, заради чого ти приніс квіти, вино, вірші, думав, як сказати про кохання. А вона: «кінчай скоріше, бо в мене ще купа роботи». Все. Капець.
Тож дякувати їй, що за тиждень подала на розлучення. Ти, бовдур, ще рік бігав і просив подумати.
Потім завіса. Коли вона вперше пішла на ЛГБТ-парад ти не думав, що це саме про неї. Ну! Маячня. Вона така неординарна. Вона за рівність. Ці, підараси, що проти – вони з печери. А ми, звісно, за. За всіх, хто має можливість висловлювати свої думки. І позицію. Потім ти зрозумів, що є ще щось. Щось особистісне. І це між вами. І це щось – з іншого Всесвіту. І там тебе немає…тебе давно вже немає. Але спогади, сучі спогади, що тримають тебе за минули. І ще – оця фраза з посібника «Як пережити кризові стани»: «Все можливе. Ви змінюєтесь щохвилини. Тому ваше щасливе майбутнє – це питання часу і наполегливості, терпіння і віри в себе».
Я в себе вірю. О, в мене віри – завались скільки.
Перед кабінетом табличка…. Лікар вищої категорії. Кандидат медичний наук. Психолог. Психотерапевт. В кабінеті приємно і затишно. Не забути, що її звати Лілія Павлівна. Вона дивиться уважно на мене.

–Вам треба відсторонитися від катастрофічних думок. Давайте Ви будете мені розповідати, але спокійно, спочатку….
Що мені розповідати Лілії Павлівні? Я сам собі можу поставити діагноз – «невиліковний синдром несамовитого кохання». Бо я знав смак і аромат, силу і натхнення, життя, і за все, що відбулося, залишається тільки дякувати Долі… А що було спочатку? Спочатку було…

Спочатку було Слово. Ні, спочатку були цілунки… ні. Не те. Спочатку було бажання. Я вперше в житті їй сказав – «я хочу тебе»!
–Що саме хочеш? – відповіла вона, з уважною витриманою паузою.
–Я хочу трахнути тебе. Я кочу кохати тебе. Тут. Зараз. До нестями. До розриву свідомості… Я хочу…
–Я теж цього хочу.
Це не сон. Вона теж хоче…
Вона шепоче мене на вушко:
–Я хочу тебе. Хочу, щоб ти увійшов в мене. Хочу відчути міць твого чоловічого єства.  Жар твого прутня. Його нестримність, його бажання…
Гей, сили небесні, тримайте мене утрьох, бо віддаюся з криком…

А потім була любов. Більше, ніж квіти, більше, ніж море. Хоча море було теж…і ця фантастична здатність, невимушена властивість спілкування, схиляти голови до тебе і говорити одні слова. Одними словами… І очі, фантастичні зоряні очі… Боже, поверни мене на землю, бо я вже лічу…
–Я збоченка. Кохатися на першому побаченні – це проти всіх правил пристойної поведінки. Я – погана дівчинка. Ти згоден?
Її рука вже пестить мене.
Я згоден на все. На все життя такого фантастичного збочення…
Коли ми перестали спілкуватися? Я не пам’ятаю. Але наше життя стало життям глухонімих…ми не розмовляли. І не чули. Бо вона щось мені хотіла сказати. І тихо плакала. Чого ти плачеш? – питав я її. Це із мене виходить любов. Яка любов, кохана? Любов до тебе… Давай її потримаємо, не відпускай її!
Відпустила. Любов вийшла зі сльозами. І залишилась порожнеча. Порожнеча була не затишною. Але вона затягнула нас. Це епідемія. Епідемія не-любові. Я вижив. Я вискочив на край, став на підвіконні і подумав, що 16-й поверх – це достатньо, щоб вже гарантовано, щоб без шансів…
А вона це зробила тихо. Вночі. Ранком прокинувся – а її нема. Поруч – чужа жінка. Гей, ти хто? Вона мовчить. Одягається. І мовчить. Я пригадав, що вмію говорити. Я почав писати їй. Телефонувати. Грьобаний Фейсбук став місцем, де можна було дізнатися про те, де вона… але хто її змусить відповідати мені?
–Ти є?
–Ні. Мене немає. Для тебе немає. І не буде. Ніколи.
–Не кажи «ніколи». Ніхто не знає, що буде завтра.
–Я знаю. Я знаю, що завтра я не буду з тобою. І це – головне, що тобі треба знати…
Коли я втратив її? Нема такою дати в календарі. Почув черговий раз пісню Сергія Шнурова: «До сраки все, коли ти поручь, однаково – догори, вниз, як електричним струмом в очі – пронизує, хоч чорт з’явись…»…
Дякую, що була. Ці спогади поставили планку, за якою самотність – це нагорода Бога за те, що живий. І щастя за те, що таке було у твоєму житті. Її партнерка на фото виглядає без емоцій. Хай щастить у непростих стосунках, в яких я нічого не тямлю. А в мене є спогади. І ще – надія. На майбутнє, яке неможливо побачити. Тобто, завжди з тобою лишається дивне творіння душі і розуму – Надія. Особливо, коли йде від тебе Любов…Як там, Contra Spem Spero (Лесі Українки)!

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

–Якщо я теж вийду на гей-парад, ми зможемо пройти поруч?
–Не знаю. Це твій вибір.
–Це просто єдине, для чого я хочу прийняти в ньому участь.
–Не треба. Залишайся дома.
–То може на каву?
–Може. Іншим разом. Колись…

Може, тобі буде цікаво зі мною розмовляти. А потім – не тільки розмовляти. Спека у липні не припиняється і в ночі. Холодне пиво – у цьому щось є…. я сподіваюсь, що мій внутрішній світ прийме цю сторінку життя з філософським розумінням приреченості та повсякденності. Я зустрівся з нею… моїм суперником чи суперницею, її звати Саша.
–До Вас звертатися, як до жінки чи як до чоловіка?
–Я її друг. – вона відповідає без жодних емоцій.
–То все ж як?
–А Вас це не обходить?
–Дійсно. Вибачте.
У відповідь погляд — пустота з елементами презирства. Я «не в темі» та ще й «мудак з яйцями»…

Йде дощ.
Який у липні дощ – теплий.
Краплі збігають по обличчю.
Життя – дивна річ… Мабуть, мені треба усвідомити те, що будь які сподівання на певний розвиток подій є марними. Бо насправді на нас чекають відкриття та несамовиті карколомні несподіванки. Ми і не помітили, як настав Кінець Світу… Але холодне пиво у темню спекотну ніч липня – це класно. От і замри. От і не сподівайся. І не чекай, що буде завтра. «Завтра» в епоху Кінця Світу не передбачено. Буде постійне сьогодення. Ми змінюємось. Може, це і є таємна формула щастя?
Як залишитися собою між передчуттям щастя, що приходить невинними кроками усміхненої Душі, і передчуттям щасливого завершення Всесвіту для себе? Самоіронія – це моя фортеця. Але як набридають її мури, коли приходить усвідомленням самотності…

Добре, що йде дощ. Він змиває з пилюку з моїх думок.

Київ, 1 липня 2017 року.

[1] Фото з сайту: http://ic.pics.livejournal.com/egor_23/73280836/1206999/1206999_1000.jpg

[2] Три вірші з роману “Польові дослідження з українського сексу”. Цит. за: http://dotyk.in.ua/zabuzhko_virshi.html

Залишити відповідь