Завжди є час для запізнення

Завжди є час для запізнення

Скачати файл

Говоріть, говоріть…
я завжди зіваю, коли мені цікаво!
[1]

Як вона божественно зіває… я замовкаю і починаю долати в себе нестримне бажання її поцілувати. Чи може кохання бути більш безглуздим? Так, якщо її фото говорить тебе про те, що Творець любить тебе, бо послав її до тебе. А чому це безглуздо? Бо вона давно не з тобою, а ти все радієш тому, що вона колись з тобою була. Оце і є справжня сила кохання! Жити у коханні – це насолоджуватись силою цього почуття!

Ранок видався добрим. Голосно, приголомшливо співали птахи, ніжна свіжа прохолода літнього ранку панувала у кімнаті. Але невгамовний будильник не давав вимкнути свідомість, і, нарешті, я вирішив вставати. Маршрут був розрахований майже за хвилинами і ніщо не передбачало збоїв та неприємностей. Ранкова кава, приємний легкий сніданок, я, як завжди, декілька разів склав, розібрав та знов склав свою валізу, і нарешті прийшла смс-ка, що на мене чекає машина таксі. «Таксувка», як говорять брати-поляки.

За час постійного перебування у Бельську я відчував себе вже «місцевим», бо, хоч я і однозначно видавав собою не поляка, та все одно, орієнтувався на місцевості добре та відчував себе комфортне…  Знайомі вулиці, кав’ярні, магазини. Кількість того, що відчувалося як «власне» — було чималим. Однак, однак… мабуть, все, що зі мною відбувалося за ці дні, суттєво сприяло моїй впевненості, що все добре, а буде, буде ще краще. А як по-іншому, якщо таке сонце, таке небо, такі милі та доброзичливі колеги і навіть студенти не дратували традиційним бажанням залишити стіни університету і «піти на спацер (spacerować)».

Зі мною ще була причина мого задоволення життям, ця «причина» викладала в сусідній кімнаті. Вона неймовірно приваблива, з чарівною посмішкою та коротким волоссям, у якому русяві і жовто-сонячні кольори переходили один до одного і залишали відчуття відчайдушності та несерйозності… ми з нею відвідували університетський бар та разом проводили спільні вечері…

Дивно, чи можна триматися за людину так, ніби то вона має відповідати на наші бажання тільки через те, що ми так щиро цього бажаємо? Ні. Але, як а це солодка ілюзія – ось ми вечеряємо, ось я проводжаю її до кімнати, де вона мешкає, і, навіть, вона дозволяє цілувати її. Ми, як студенти, цілуємось в коридорі, пристрасно, довго, але мені заборонено переходити поріг її кімнати. Та невже це так важливо? І ось за 10 хвилин я, окрилений, як у 20 років, лечу до себе, щоб зберегти насолоду дотику і спілкування, як можна довше затримати радість від дня, що був даний мені з нею… І тому, може, таке це чудове містечко, я обожнює його, бо тут ми нерозривно і нероздільно разом, тут ми не такі, як у Києві. Там, у нашому рідному місті, ми чужі, і ця неможливість стати ближче до неї відгукується в мені болем, сумом і відчаєм, та, ні, все одно, це – радість, бо вона є, вона дає мені крила і я злітаю на них, далеко і безкрайнє…

Тож, в мене був великий запас впевненості, що все йде найкращим чином і мій сценарій цього дня має бути добрим…а як по-іншому?

По іншому почалося на автовокзалі. Автобус прийшов із запізненням. І ось я стою в черзі, яка якимось дивним чином не скорочується, а, навпаки, як у «кращих» традиціях радянської доби, всі вперто пхаються до автобусу і я з сумом відчуваю, що, напевно, мені доля їхати стоячі. Та доля була ще більш примхливою…бо я був першим, кому запропонували взагалі відмовитися від поїздки, і моє волання про білети на поїзд з Кракова застрягли у роті… Доля мала відчути, що я не поїду цим автобусом. І може ще щось відчути…

Ось я стою і розмірковую, що автобус, який мав вирушати зі мною та з Нею до Кракова, їде туди без нас, а я розумію, що наступний нам не допоможе, бо ми 100% запізнюємось на поїзд. Далі цікавіше. Таксист біля вокзалу запропонував захмарні 400 злотих і виглядав людиною, якій глибоко байдуже, чи поїду я чи ні. Телефоную знайомому таксисту і, віддаю належне, розбуджений моїм дзвінком, від за півгодини везе на до Кракова. О, це було цікаво. По-перше, через мальовничу дорогу і неможливість прискоритися, бо сьогодні ранком всі, абсолютно всі вирішили, що їм теж треба до Кракова. І от маю цей цікавий трафік… По-друге, наш дорогий та надійний таксист заблукав у місті попри навігатор і ми класично спізнилися на дві-три хвилини, що було цілком достатньо для того, щоб я відчув себе не кращим чином. Як виглядає невдаха? Ну, класично, на пероні поїзда, який вже не наздогнати.

Так, і що робити?

Радіти, каже моя божевільна чи, навпаки, премудра підсвідомість. Радіти, бо щось таке відбулося за сприяння Доброї Долі, через що я міг втрапити у якусь халепу, яка дивним чином пов’язана з цим поїздом. І саме це і є головним здобутком, а не втратою – часу, грошей, певних емоцій.

Що каже друга половина мого «Я»: ти довбень. Ти мав можливість спокійно по-перше, впхатися в автобус і гуляти вулицями Пшемишля, по-друге, сказати таксисту, що правильно повернути ось у цьому місці праворуч, а не їхати бозна куди, а по-третє…,  як вона це сприйняла? Вона співчувала тобі, а ти хотів – щоб вона раділа від того, як ти класно все організував і придумав. Є позитивна сторона цією відзнаки дня: через те, що ти нікуди не потрапив, ти маєш змогу все це написати і описати. І, нарешті, навіщо ж тобі було потрібно все це?

Щоб ще раз подякувати? За те, що справжні проблеми минали тебе осторонь і все у житті має всій сенс?

Дякую. Бо потрібно і цю потребу я мою відчути і бути за неї вдячним. Бо як інакше буде вдячним за те, що з тобою робить Доля. Їй, напевно, краще на все це спостерігати, чи не так? А як Доля спостерігає? Твоїми очима, твоїми вухами, твоїми емоціями…. Це важливо, бо емоції – суть життя. Що зі мною відбулося за ці дні – емоції та сприйняття життя у повноті позитивних вражень…

Я маю усвідомити, що слова, якими ми користуємося, це не просто звуки чи емоції, які минають, це – команди та настанови, і ми маємо бути обережними… і не шкодувати, що навіть найкраща ніч потребує відпочинку, а ранок вимагає від нас починати з початку власне життя…

Ось так життя минає у плині дня. Чим ми не комахи-одноденки? Навіщо хизуватися чи нарікати вчорашнім днем, якщо сьогодні ми починаємо все з початку? Сидимо в Кракові. Як виглядає звичайна кав’ярня на вокзалі? Кава, чай, солодощі, сандвічі… мені два. З сиром. З фетою. І WF.

Це безкоштовно, без пароля, на свій території вокзалу.

Дякую.

Що пишуть з Батьківщині? Нічого. Всі чудово пораються без мене. Яке-то щастя.

Це мій діалог з самим собою. Вона мовчить. Якщо вона не у Фейцсбуці, вона занурюються у книгу. Цікаво, а чому «цей» пишу краще за мене? Тому, що вона його читає… а коли вона читатиме мене? Коли буде нагода. Що буде? Настрій. Бо хто ти такий? Хто тебе знає? А, от Шекспіра б не знали – то він мудак і писав всяке лайно, так? Ти себе рівняєш з Шекспіром? Ні. Але заводить. Ну чому, щоб мене прочитала Вона, я спочатку маю сподобатись ще комусь, і ці «хтось» ані мені, а ні їй зовсім не знайомі? Хто, взагалі, призначає фахівців, оцінювачів з літературної творчості? Ти ж хочеш, щоб журнал чи видавництво зробило з тебе свого автора? Агов, то ти маєш сподобатись тим, від кого залежить, чи публікуватимуть вони тебе? Звісно. Але, насправді, її визнання мого таланту і є єдиною нагородою… Тож, пиши. Поки вона читає, може вона прочитає і тебе. І поки триває життя – все можливо!

Діалог з собою – суцільні питання без відповіді. Я розумію.

Відповіді в мені. У моєму великому пристрої для мислення – в голові і тієї її частини, яка відповідає генерацію думок. Мозок керує нами.

Чому ти проти того, щоб показати власні твори? Чому ти одразу вважаєш, що вони (ті, хто читатиме) їх не сприйматимуть. Тому, що якийсь невідомий член спілки письменників сказав, що ти пишеш маячню? Пам’ятаєш, студію звукозапису, ти – декламатор власних поезій. І що? Дякувати чарівній жіночки, яка сказала, що вона відчуває енергетику слів, а все інше – не важливо. О це був комплімент! А що ти сам відчував, коли читав власні твори? Чи не було в тебе бажання вибачитись за час життя, який був витрачений іншими на прослуховування тебе, на те, що недосконалість власних творів стала і для тебе такою ясною і, вочевидь, зрозумілою? Може, саме те дратує?

Ні. Дратує, що мої розривні, атомної бомби емоції, які виносили тобі мозок, більше нікому не цікаві, ні Тій, для кого вони були написані, ні іншим, хто не знає тебе і не відчуває до тебе приязні … О, Саме це сказав. Саме ця думка є карколомно-нищівною. І тут є інша – поки ти сам будеш вважати свої твори цікавими і корисними, вони будуть такими. І крапка.

Талант не має всім подобатись, це не купюра в 100 доларів.

Пригадую діалог навколо літератури. Моє намагання просувати «себе-геніального» в офіційному середовищі видавців.

Йому за 50. Звати Сергій Сергійович. Час збирати врожай життя, і те, що ми приблизно однаково успішні в цьому врожаю, робить нас спокійними, та, водночас, емоційними щодо самих себе. Звісно, те що робили ми – це геніально, а інші, ну, так собі…

Він зустрівся зі мною в «Домі кави» на вулиці Олеся Гончара і уважно продивився декілька моїх оповідань.

Показав мені щільно правлені сторінки.

–Ну як? – в очах посмішка та очікування.

— Спокійно. Головне, щоб на користь.

–Думаю, все треба переписати.

— Я не буду цього робити. Я не заробляю на красному письменстві. Мені простіше показати ще комусь.

–Ну, звісно… Але, те що в мене вистачало цікавості дочитати і я не викинув з перших абзаців на смітник – це для Вас плюс.

–Дякую. То є надія на успіх?

— Давайте відверто. За Ваші гроші – будь який каприз. За мої – те, що мені до вподоби. Якщо попрацюємо разом, може на певному етапі мені це влаштує.

— Хтось ще бачив ці тексти з «колег по цеху».

–Навіщо? Мені не потрібна «авторитетна думка». Бо більшість представників сучасної української літератури – виробники макулатури та фахівці з піднесення власних амбіцій, які ні на що не спираються. У них була можливість бути опублікованими. І вони їх скористалися. А ти – ні? Щоб мати таку можливість, давай, як Дж.Роулінг – два-три десятка відмов і знаходження маленького, нікому не відомого видавництва, щоб хтось, нарешті, опублікував казку домогосподарки.

— Добре. Хто опублікує мене?

–Не знаю. Але всім видавцям Ви ще пороги не по оббивали. Та й далі можна ходити по два рази…

— Мене розриває бажання поділитися написаним і острах того, чи я готовий представити себе на суд людський, якщо, я пишу все для однієї, для тій, хто мене не читає… на жаль.

«Можна коня підвести до водопою, але неможливо примусити його пити».

— Давайте так, або Ви письменник і Вас публікують, або Ви романтик, який придумав собі, що жінку можна спокусити віршами і оповіданнями. Станьте успішним, заможним, відомим – і стосунки з Дамою Вашого Серця зміняться на краще. Бажаєте це зробити через літературну творчість? Успіху Вам. Але значно простіше збагачуватись на нафті чи на державних фінансах. Головне, не-молодий чоловік, для себе визначитися – що Вам потрібно від життя.

— Дякую. Відчувати натхнення, відчувати творчу наснагу, бути успішним, відчувати, що мій труд, мої тексти допомагають людям… вони заряджені енергією Доброї дії, і я хочу щоб вона стала відчутою. Корисною.

–Це не до мене. Я до Вищих Сфер відношення не маю. Може, завітайте до Лаври чи до Володимирського?

–Жартуєте?

–А що робити?  Всі такі творчі, такі незвичайні, а я маю жити з того, що ваша творчість має приносити гроші читачів, і ці гроші мають обертатися навколо успіху. А ще – я має відчути їх наближення. Як там герой Аль-Пачіно говорив: «Це запах Великих Грошей!» чи не Аль Пачіно? Ну, не важливо[2]. Це звісно запах грошей… І ще, запам’ятайте, ніхто не знає, чи є у Вас талант чи немає. Успіх, гроші і талант не завжди разом.

— То що разом?

— Все, що Ви дозволяєте впускати у власне життя. Воно – разом з Вашим другим «Я», а чи є у Вас талант, чи здібності, чи вдача (опинитися у потрібний час і у потрібному місці, так?) або натхнення на роботу з Долею – тут як буде… Ніхто достеменно ні чого про себе не знає. Ось, я наприклад, закінчив філологічний факультет педінституту, але ближче до диплому я не відчував ніякого бажання бути вчителем, тому потрапив до аспірантури, але наука, викладання – це теж було не дуже привабливе, і я став думати, а що в мене дійсно виходить гарно? Пригадав – робити ремонти у квартирах. А навіть почав непогано заробляти, поки не зустрів одного горе-виконроба… об’єкт ми майже завалили, і тут я, як найбільш зацікавлений у грошах почав, як то кажуть, керувати процесом. А за декілька місяців я став «організатором ремонтних робіт». Гроші, що були зароблені у тяжких справах та комунікаціях, я вклав, в результаті, в завершення життєвих планів: найняв помічників та «простимулював» голову спецради – і нарешті отримав кандидатській ступінь, мені подобалось говорити мулярам чи сантехнікам, що я – кандидат філологічних наук, а потім… потім повернувся до рідних справ – і ось, засновник і директор видавництва, але, скажу відверто, мені не цікавить питання таланту і натхнення – мені цікавить, чи можна заробити на авторі, чи ні?

–Повторюєтесь.

–Звісно. Щоб Ви нарешті прийняли як аксіому, що ні у кого неможна запитати, чого варті Ваші тексти чи вірші. Є наші класики, сучасні, модернові, креативні. Є певна кількість більш-менш адекватних (притомних) пенсіонерів-літераторів, але всі, насправді, всі, відзначають те, що відповідає їх уявленням про те, як слід писати. Якщо завтра з’явиться щось ні на що не схоже – заплюють. Ну, потім, може і пам’ятники будуть ставити, але сприймається на «ура» — схоже на те, що є, але представлене по-іншому. Як джаз – мелодія відома, аранжування – предмет оцінки.

-То що?

-Не поспішайте. Для кожного – свій час. Коли відчуєте, що це він – Вас ніхто не стримує. Ви навіть не побачити, як це відбувається. Ви щось робите, у Вас йде нагромадження текстів, половина – у смітник, половина – переписати, і знов половину на смітник, але щось має залишитися. І це, що залишиться – Ваше слово у пам’ять про себе. Ваша цеглинка до фундаменту Майбутнього.

-Дякую.

-Не треба. Знайте, так, відверто, що саме через цю цеглинку відбувається чарівність життя. Тому завжди є час для запізнення. Ваша доля і ваш шлях можете опанувати тільки Ви. І ця Доля чекає саме на Вас.

Вона чекає, навіть тоді, коли чекання і доля стають пустими звуками, коли очі перестають плакати, а серце відчувати, і коли дахи багатоповерхівок Вас притягують як трампліни до Позбавлення цієї безглуздості життя.

Доля – вона і не добра, і не зла. Вона доцільна до Вас, і поки Ви можете змінюватись – вона міцно триматиме Вас за Радість життя. Може, щоб це відчути згодом.

Невже це він казав? Ні, це щось говорило його голосом у моїй свідомості. Чи підсвідомості. Скоріш за все, його слова про джаз були останніми… Але яке це диво – відчувати поради Творця. Не важливо, як вони приходять до тебе.

На вулиці рекламний біг-борд. «Gdzie jestes?[3]». Це до кого? Я тут, Боже, я тут…

 

Коли я спізнився ще на один потяг цього дня, я подумав про це. Вона поїхала до Києва сама. Я зателефонував до неї та попрощався. Вона стримана жартувала: «Ти запізнишся навіть на власний похорон». А потім додала: «Обіцяю не сумувати без тебе».

-А мені буде сумно на самоті…

-Мої співчуття!

Вона вже дорогою додому. Де немає місця для мене. Мені знов треба це усвідомити. І змиритися з тим, що Світ все ще випробовує мою здатність сприймати життя «як воно є».

 

Після розмови за довго дивився на рідкі хмаринки на безмежній блакиті неба. Я нікуди не поспішаю. Дні в червні довгі та теплі. Я йду дорогою до себе. На вокзалі нікого. Я хочу до моря. Надвечір буде Інтерсіті до Сопота. Я купую білет на експрес «Карпати»… і хай весь світ зачекає. У мене є час для запізнення. Адже кожний з нас – Володар Вічності!

 

Przemyśl-Київ, 12-13 червня 2017 р.

[1] Учимся хамить красиво. Цит.за https://mirkrasoty.life/uchimsya-xamit-krasivo-40-nestandartnyx-otvetov-grubiyanam

[2] Насправді це говорив герой фільму Адама Маккейя  «Гра на пониження» (2015) Джарет Веннет  у виконані Райана Гослинга

[3] Де ти? (польск.)

Залишити відповідь