Життя після смерті тільки починається!

Життя після смерті тільки починається!

Скачати файл

З вдячністю до моєї коханої вбивці…

Якщо пощастить, ти залишишся на самоті. Зовсім. Нікого не буде поруч, і доведеться шукати опору. Опиратися на землю і на себе.

Аглая Датешидзе [1]

Про що це оповідання? Про любов, яка живе, попри те, те для неї нема місця: головний герой як би не живе, а героїня – ніби то теж… але Любов – живе у спогадах і у вчинках, Любов між ними не підвладна часу, а існує як єдиний сенс життя. І тому вони живі більше, ніж вони самі про це говорять. Любов стала для них тим життям, яке не може завершитися, аж поки існує пам’ять і живе Душа…

Передмова, без якої оповідання не було б взагалі

Потрібна велика мужність,
щоб постати перед лицем янгола смерті.
Треба бути дуже сильним.

дон Мігель Руїс [2]

Я помер в січні чи в лютому 2016 року. Точної дати сказати не можу, бо усвідомлення, що я помер, прийшло не одразу. Це в дешевих блокбастерах – бах! і герой розплющений на склі чи в конає в конвульсіях – і час відомий: наприклад, 10 година вечора, 1 січня! Насправді, це – фігня. Теж смерть придумали – щоб так одразу, для всіх, без проблем… ха-ха (два рази, намьок, що в цьому місці смішно)!
Справжня смерть підходить поступово. Спочатку – як трагедія, потім як бурлеск та фантасмагорія, і, вже остаточно – як буденність.
Смерть – це кардинальна зміна себе і свого «Я» — перетворення і перевтілення. В ніщо. В чистий лист. Потім до цього чистого листа додаються спогади і смаки, аромати, точки тяжіння, та бозна що ще, все те, що є частиною бувшого «Я». І це починає тебе дратувати і обтяжувати. І ти усамітнюєшся з надією та самолікування, та марно – на самоті не краще… В один момент ти усвідомлюєш, що втратив все. І є лише спогади і іншого життя. І ці спогади приводять тебе до людей, ти кидаєшся їм на шию – і здивування у відповідь. Щось не так? Ні, все добре. А ти хто? Ти – так, пригадую, але, як, навіщо?…

Пригадую….
Важливо пережити етап шоку від нової реальності життя. І дочекатися буденності. Навіть біль може стати буденною. І простою. У простоті схована лікувальна мудрість. Мудрість – це усвідомлена відстороненість від того, що не дає тобі можливості жити. Про-живати себе….
Коли почалася буденність – можна починати життя. І нарешті є шанс прожити те життя, про яке ти мріяв. Чи колись мріяв. Однак, є обмеження.
Не бажай і не мрій про можливість повертатися. Не можна повернутися. Краще не думати про це. Важко, але варто спробувати.
Можливо вдячно згадувати те, що тішить і зігріває душу? І не пригадувати інше?
Ви не думали, скільки мерців оточують нас? Скільки очей, крізь які не проступатиме життя… Скільки людей живуть від «дози» до «дози» (алкоголь, наркотики, емоції, «залежність від успіху», «залежність від грошей», «залежність від демонстрації сили чи … відвертої дурні» тощо).
Не можна впливати на життя інших, якщо це особистісні стосунки, і якщо вони не хочуть цього впливу. Важко сформулював. Простіше – не можна робити те, що б ти не хотів, щоб зробили з тобою без твоєї усвідомленої згоди.
Я беру себе за руку і починаю подорож по часу. Часу уявному, але настільки реальному, наскільки можна взагалі вірити в реальність. Як я помер? Це не важливо, як. Повільно, але безповоротно. Моя вбивця і досі приходить до моїх снів, і я радію цим снам. Бо є єдина можливість відчути її близькість. Адже вона теж пішла з цього життя. Початку непомітно, а потім раптово завмерла між реальністю і потойбіччям. Коли лікар «Швидкої» сказав, що вони запізнилися, я відчув Порожнечу реальності. З якою я і досі намагаюсь знайти вихід.
Саме тоді я помер. Вона забрала мене з собою у свій світ, але не відкрила двері до себе. Я стою на порозі саме так, як вона завмерла між світами.
За що і навіщо я був вбитий? Чи як? Я досі не знаю. А, відверто, то з часом, ці питання мене не переймають. Бо цікаво не причина – цікавими є наслідки.
З часом прийшло розуміння, що Всесвіту була потрібна моя зміна, моє перетворення у іншу людину, і що це перетворення має відбутися саме тут і саме у 2016-2017 роках…. Щоб сталося диво, про яке я і не марив до того.
Коли ти помер – тобі все дозволено. Але навіть мерцю не можна завдавати школи іншим. Бо хтозна, на кого впаде відповідальність за такі вчинки.
Мерцю легко. Однак, дуже сумно. Легкість суму та саркастичний гумор – це вся зброя. А ще виявилось, що мені дозволено писати. О, ця розвага дорогого коштує. А ще вона лікує… письменник лікує себе, а якщо лікування вдається, то він лікуватиме інших. Лікування – повернення ліку. Єдиного. Даного нам Творцем!
І останнє – навіщо саме тобі це читати? Якщо для тебе сумніви і випробування долі – це та сторона життя, яка оминула тебе, і навіть у швидкоплинних стан до тебе не приходить Стара карга сумнівів і неспокою, то все, що буде далі – не потрібно. Збережи час для себе. Все, що буде далі – для тих, хто стикався чи стикається з важкими сумнівами стосовно власного життя – сумнівами в тому, як і для чого починається новий день і чому саме я маю його прожити? Якщо є сумніви – а я, справді, ще живий (ще жива)? І тоді є шанс, що всі мої мандрівки по примарам яві і долі будуть для вас лікувальними. Допоможуть в усвідомленні примарності проблем, що є і надихнуть до вас впевненість, що всі, що «неможливе» живе тільки у збочених настановах мозку, а реальність – зовсім інша. «Іншість» реальності настільки важко сприйняти, що більшість з нас дозволяє собі дивовижну легкість не замислюватись, як пройшов день і куди були витрачені ці карколомно важливі 86400 секунд?
Читати це важливо для того, щоб приєднатися до лікування – до свідомого відчуття повноти власного життя [3]. Для того, щоб якісь там нейрони перетворили твій світ на повсякденне задоволення. Для того, щоб повірити, що немає неможливого! І будь-які бажання – здійснюються!

Тож, вперед до себе!

Зауваження. Хто такий автор і чому він має нахабство розповідати про себе, про свою кохану, про інших жінок, з якого переляку я все це маю читати?

Популярна пісня Д.Арбєніной.

Набери мое имя в Гугле, прочитай километры лажи,
Что еще в этом чертовом мире тебе про меня расскажут.

Щасти Вам, про мене є чимало інформації, з часом буде ще більше, правди, як завжди, небагато, але що з того, що щось про мене такі правда – це не має відношення до тексту, що перед вами? Правда твору – у його властивості зачепити читацьку увагу. І торкнутись до Вашої души…

Коли я виступаю перед студентами, я часто запитую себе – чи не марнуємо ми всі нас спільний час, час нашого життя, якого в мене значно менше, ніж у них. І тому я намагаюсь довести до них, що знання – це не наука чи дисципліна, яку вони мають певним чином засвоїти, а стиль мислення, який надає сенс і повноту життю.

Частина 1. Усвідомлення себе.

Я є. Дивно це осягнути. І ще більш дивно з цього приводу дивуватися. Ну, дійсно, є. А хтось не вірить? Ні, справа в тому, що коли ти прокидаєшся ранком і думаєш – що з тобою сталося і де ти? Але згодом ці питання припинають задовбувати тебе і починається усвідомлення нової реальності.Я є. Дивно це осягнути. І ще більш дивно з цього приводу дивуватися. Ну, дійсно, є. А хтось не вірить? Ні, справа в тому, що коли ти прокидаєшся ранком і думаєш – що з тобою сталося і де ти? Але згодом ці питання припинають задовбувати тебе і починається усвідомлення нової реальності.
Яка вона?
Вона дивна. І незвичайна. Хтось думає, що все незвичайне – це фантастика і уява. Уява знадобиться, а от фантастики буде небагато. Точніше, її майже не буде. Чому? Тому, що фантастика – це вкраплення творчого у власне замріяння. А – насправді – буде так.
Ранок. Світло крізь штори. І ти думаєш – от, капець сну, він був цікавий, але, будемо прокидатися. І тут тебе приголомшують звуки. Точніш, їх відсутність. А потім звуки, які ти не чекаєш. Нічого особливого. Просто ті звуки не дають тобі відчуття реальності. Це що? Це хто? Це те, де ти зараз. Пригадав?
Ой, блін.
Так. Пригадав.
Наступні звуки тебе повертають до себе. Ох, краще ще не провертатися, але, все, я тут.
Я був веселим, дотепним мрійником. Ну, не я один такий, але, я був кращим. Кращим мрійником. І кращим коханцем щодо життя. Саме життя я настільки гаряче любив, що це було палке дивовижне кохання. Тому інколи мені хотілося померти. Від щастя – бо так добре, як саме зараз – ніколи не було і не буде, і тому з сльозами вдячності бажав померти прямо тут, зараз, і від нещастя – несправедливості, як життя може так вчиняти зі мною, таким гарним. Я купався у щасті і любові – і не важливо, де і як це відбувалося, однак, відчуття безхмарності сьогодення і нескінченості часу надавало мені чарівні крила Радості.
Краще було, коли я літав. Навчився літати ще малюком. Я знав, де зорі і де кінчається небо. Коли колір переходить з блакитного до темно-синього і де з’являються зорі… я літав, і я це бачив. Все, що було на землі – було маленькім і непомітним, зливалось в кольори зелено-жовтої ковдри, яка накривала землю там, де не було води.
Вода. Вода це життя і загроза.
Злива мене завжди лякала. І підіймала в уяві над всіма світами…як це чудово, сприймати день – як сон і сон – як вічність. Я, хлопчиною, уявляв із себе комаху-одноденку. Я – живу тільки сьогодні. Моя уява була настільки сильною, що я починав плакати. Я – помру. Це – несправедливо. Чому я маю помирати, коли все навкруги живе, і хоче жити, і відроджується у житті…
А потім прийшло усвідомлення, що життя безкінечне. Бо коли воно завершиться, ми не знаємо нічого, що буде далі – а далі може бути все. І це «все» — невідомо яке. Та ця невідомість може і становити для нас незвичайний танок радості з тими, до кого линула наша душа при земному житті, до кого ми повертаємось думкою…
Навіть, коли весь час повертаєшся думкою до того, хто тебе не чує.
Три роки … не чує. Як назвати цей стан, коли людина живе – і не живе. Ти приходив до неї і розмовляв. Але жодної емоції. Жодної відповіді. Потім тебе попросили її близькі, щоб більш не приходив. «Їй так краще». Вона про це вам сказала? Та, я все одне більше не приходив.
Я почав з нею листуватися.
Для того, я відкрив поштову скриньку, назвав її ім’ям і почав писати листи. А потім листи у відповідь. Моє листування триває… Інколи, мені вдається, що вона і насправді чує мене і відповідає…коли в моїй голові виникають слова, що мала говорити тільки вона. І ці слова – є відповідь. Однак, я маю ці відповіді розшифрувати.
В мене є надія. Я говорю з Творцем. І знаходжу відповіді, що все можливо.
2 червня 2007 року в ЗМІ з’явилося повідомлення, що житель Польщі – 65-річний залізничник Ян Гжебські (Jan Grzebski) прийшов до тями після 19-річного перебування в стані коми. У 1988 році Гжебські серйозно постраждав в результаті події на залізниці. На думку лікарів, йому залишалося жити не більше трьох років. У тому ж році 46-річний поляк впав у кому. Протягом 19 років дружина Гжебські щодня була у ліжку свого чоловіка, щогодини, змінюючи положення його тіла, щоб уникнути атрофії м’язів і поширення інфекцій. Прийшовши до тями, поляк дізнався про те, що тепер все його четверо дітей вийшли заміж і одружилися, а також про те, що тепер у нього є 11 онучок і онуків.
У листопаді 2008 року ЗМІ повідомили, що в місті Ечжоу (центральнокитайській провінція Хубей) китаянка прокинулася після тридцяти років перебування в комі. Жінка на ім’я Чжао Гуйхуа впала в несвідомий стан після дорожньо-транспортної пригоди. Весь цей час її серце працювало нормально, точно так же в нормі залишалося тиск крові. Чоловік – Чень Дулін годував її харчовими сумішами за допомогою складної системи поживних трубочок. Завжди намагався говорити нерухомою жінці ласкаві слова, розповідав про останні події. За час безпам’ятства їй двічі робили операції. (https://ria.ru/science/20090720/177969221.html) Але чудеса трапляються. 10 років тому журналіст «АіФ» побував в гостях у американця Террі Уолліса, який прийшов до тями після 19 років безперервної коми (див. «АіФ» № 46 за 2004 рік). Він впав в неї після автокатастрофи. Батьки категорично відмовилися відключити сина від систем життєзабезпечення, хоча це вартувало чималих грошей. Мати щодня бувала у сина, читала йому книги, розмовляла з ним, кожне Різдво сім’я зустрічала в палаті лікарні. Уолліс таки вийшов з коми, у нього відновилася мова, він самостійно рухався. (http://www.aif.ru/health/life/1087360
)
Не відомо, наскільки він почуває себе комфортне у світі за 19 років коми…але для його родини – від з ними…
Цей поляк, ця китаянка, цей американець – вони пережили кому. А чому моя підтримка, мої щоденні розмови з нею і щоденна розмова з Творцем не змінить її долю на краще, а, може, їй вже краще, і я даремно намагаюсь повернути її до себе.
Але, коли ти помер, не важливо, що ти робиш – бо всі твої дії відбуваються у примарній реальності. Примарною реальність роблять дві речі – сила уяви (мозок не розрізняє уявної реальності та дійсності) та результат сили думки, коли ми впевнено намагаємось досягти поставленої мети. Дж.Діспенза силою думки позбавився наслідків травми хребта, з якими він мав залишитись інвалідом. Мене оточують сотні людей, сила думки яких, пекельне бажання до змін змінило їх життя в найнеочікуваніший спосіб. Сільськи хлопчики досягають владних вершин, а низи соціальних щаблів нам дарують справжніх мислителів та мудреців.
Реальність – це лише те, що ми дозволяємо власному мозку сприймати щось як «реальне»!
Агов, а у вас, мій читачу, реальність не примарна?
Ви впевнені? [4]
Жити як всі – і відчувати, що життя – суцільна вигадка, і можливо все, що завгодно.
Мені боляче. Раніш було так боляче, що я не знав, як жити мені з цим болем. Алкоголь організм не сприймав – мені було зле скоріш, ніж дія алкоголю мала привести мене у стан «щастя». Від болю можна відпочити у комі.
Джон Роуч страждає від сильних болів. Він випробував уже все, починаючи від операції і закінчуючи сильнодіючими знеболюючими. Нічого не допомагало, і він вирішив звести рахунки з життям, але тут прийшло спасіння. Його вводять в кому і вводять сильнодіючі ліки, які допомагають йому на деякий час жити, забувши про біль. (https://www.obozrevatel.com/health/diseases/25649-10-neveroyatnyih-istorij-lyudej-v-kome.htm)
Доля мені дала друзів, янголів та знання…
Це теж терапія. Примирення з собою. Головне – відродити любов. До життя. До світу. До Творця. До ранішнього сонця… Колись давно моя любов до життя мала яскраве еротичне забарвлення. Вона і зараз зі мною. Однак, мої мрії всі відбулися, вони всі стали реальністю. А я залишився осторонь мрій. Оце найстрашніше, коли тебе нема – нема мрій. Ти перестаєш мріяти. Ти радієш сонечку, листям, однак, твої мрії – в минулому і про минуле. Але є правило Всесвіту – мрій про майбутнє. Я мрію про минуле. І тому мрій нема…
Замість мрій є дійсність. І сьогодення, яке не завершується.
Тому я вирушаю у подорож.
Ранок. Літо. Но столі перелік справ – що треба зробити прямо зараз. І що можна відкласти на певний час. Кажуть, справи, які довго відкладаєш, маєш або забути, або виконати, або точно – позбавитися них. Бо вони будуть плентатись за тобою та заважати життю.
Я повертаюсь у минуле. Мені 10 років. І я з не дитячою увагою та палаючими очима дивлюсь на тітоньку. Їй 35 років. Вона гарна. Від неї поширюється аромат парфумів і ще щось, таке, непомітне, що вабить… Вона ходить по квартирі без сукні. Весна. Перші по-літньому теплі дні. На неї комбінація з рюшами. Комбінація ніжно рожевого кольору. Вона щось мені каже, я з радістю відповідаю.
-Як спекотне! – каже тітонька, споглядаючи у вікно. – Мабуть, буде ще тепліше, жодної хмаринки.
-Ти можеш зняти комбінацію, — пропоную я з нещирою байдужістю, бо щось в мені колотиться, у роті сухість. Я хочу торкнутися її, але не наважуюсь.
-Так ходити не пристойно. Але ти маєш рацію, всі одежі є зайвими – тут хоч голяка ходи, все одно — спекотне, – і тітонька йде до кухні.
Я плентаюсь за нею. Просто мені приємно дивитися на її тіло, вона для мене – відлуння «дорослих фантазій», які заповнюють мене наодинці. Ідея їй «ходити голяка» мене кружить голову. Та кому я про це можу сказати? Мої намагання наблизитися до її тілесності мають за півгодини успіх. Тітонька починає збиратися з дому. Я маю можливість спостерігати, яка вона прасує літню сукню без рукавів. Вона стоїть біля великого обіднього столу і намагається поратись з нашої праскою. Бризка воду, пересуває сукню з місця на місце. Щось в неї не виходить… Вона нервує і весь час поправляє локон, що спадає їй на лоба. Це виходить красиво. Навіть, кокетливе. Однак, головне – на неї немає комбінації і вона стоїть лише у білизні. Білизну їй привезли «з-за бугра» і вони з матусею вчора саме це комплект – трусики та ліфчик – жваво обговорювали. Дійсно, це був витвір мистецтва: тканина була ніжно-білою, атласною чи шовковою, ліфчик ледь прикривав її груди і я мав можливість розглядати їх чаруючі форми майже без застережно.
Тітонька ловить мій погляд.
-Я мабуть маю одягти халатик, — каже вона і припиняє боротьбу з праскою.
Я хотів їй сказати, що це зайве, але я відчуваю повну безпомічність. Я мовчу і відчайдушно бажаю скоріш вирости. Стати дорослим. І мати можливість говорити і не утримуватись від почуттів, тих, на які мають право дорослі.
Але як це недоречно – дорослішати. Залишатися хлопчиком – теж непогано. Коли призупиняти час, то можна побачити схід сонця… декілька разів. Це класно. А ще можна пригадати те, від чого йшла кругом голова. І знов відчути те захоплення.
Рита. Коли я зустрів її, я не помітив жодної риси, що мене приваблює. Навпаки. Мене все в неї дратувало. У мене була дружина і коханка. Вони були знайомі, всі знали про все, і всіх це влаштовувало. Збочення? Ну, я б так не казав. Це сімейне життя у трьох.
Поки не з’явилася вона.
І не стало ані дружини, ані коханки, і було тільки вона. І заполонила собою весь світ.
Тому, коли вона зараз перебуває два роки у комі, я все ще поруч. Я інколи зустрічаюсь з жінками, але це не приносить навіть чуттєвого задоволення. Кожний раз потреба відчувати себе особою чоловічої статі завершується бажанням вибачитися. За те, що я, закриваю очі і промовляю її ім’я. Тому з часом почав розуміти, що мені і жінки вже не потрібні. Все одно витягуєш з пам’яті те, що надихало радістю. І спогади, під ранок, у напівсну, дають більше еротичного задоволення і більше чуттєвого задоволення, ніж реальність…. Реальність, в якій ти пам’ятаєш, досі пам’ятаєш, аромат її тіла, її збудження, смак її соків і на дотик – її інтимні місця…на дотик, що в твоїй пам’яті.
Дотики, аромати, шепотіння, пристрасть… Все, чого нема тут, в реальності теперішнього життя. Тож, я живу. Живу і чекаю. Найжахливіше, що лікар попередив мене про два варіанти – вона ніколи не прокинеться. І піде з життя, припинивши цей сон. І вона прокинеться, але не впізнає тебе. Ніколи. Що гірше? Не хочу думати про таке. Я чекаю… І мої чекання – це спроба знайти себе у світі, в якому її нема.
Колись вона поїхала до Мальти. Я чекав на неї. І дражнився. І мені здавалось, я можу наставляти її на експерименти і на безглуздя. Її подруга пропонувала секс у трьох. Підстаркуватий італієць, такий собі Казанова ХХІ століття, в Риті викликав відчуття цікавості та інтимного відторгнення. Але вона потім сказала мені, що випробувала секс з гарним естонським хлопцем. Він був романтичний і … обережний. Навіть, ніжний. Я тоді вперше відчув ревнощі. Не такі, про які всі кажуть (мені взагалі-то ревнощі не властиві), але, мабуть, справжні. Його ще й звали, як мене. Але це потім збуджувало мене в шаленому коханні з нею.
Збочення?
Будь яке справжнє кохання – збочення. В коханні нема нічого раціонального. Є суцільне божевілля. Ти бажаєш її так, ніби то це твоя друга половинка. І коли ти її втрачаєш, то втрачає половину себе. Як можна жити в половині тіла, голови, душі… тому ти помираєш. Ніяк. Ми «не живимо» разом. Тільки я ще рухаюсь по простору життя. І мандрую по уявним реаліям. Я поясню цей стан на протязі наступних сторінок.
Кохання. Кохання – відчайдушне, несамовите – це завжди збочення. Це те, що відкриває в тобі такі риси, про які краще помовчати. Або про те, навіщо це зробив, неможливо пояснити…ну так, як неможливо пояснити, чому тобі більше смакує «Біла ніч», а не «Жигулівське»…або, чому кортить з’їсти варену сардельку, а не замовити шмат доброго м’яса. І не в грошах справа.
У нас з Ритою відносини – збочення збоченців. Це коли ми кохаємо один одного так, що вища форма єднання – розрив. І коли вона сказала, що більше не любить і не кохає мене, то потім були дні і ночі шалених любощів і пристрасних тілесних мріянь.
«Як ти мене не любиш, як?»
«Так», — говорила вона, усмоктуючи в любощах мого прутня…
«Я не кохаю тебе!» – і я жахався, що це є реальність, а поки вона не єднатися зі мною нескінченими цілунками і поки наші тіла не розчинялися один в одному. «Я не кохаю тебе» – це як поставити життя на край прірви і відчути, шкірою, без сорому, без думок, що світ зараз припинить існування, бо навіщо він потрібний – без її любові! «Ні» – стогнало моє їство, «ні» – крик розуму, «ні» – і я відчуваю, як моє тіло вимагає кохання, щоб заперечити цю дурню виверженням чуттів і мрій…. «Ні!».
А нині вона десь між цим світом і іншим. І я маю навчитися жити без неї.
Я теж між світами. На відміну від Рити, мою тілесну оболонку люди сприймають цілком природньо. Так, як має бути – ось він. Він є. У нього дружина в комі і він трішечки не в собі. Агов, а як? Як я в собі можу бути собою?
Я був собою. І я є собою. І мені насрати, як це сприймають інші…
Це був вересень. Вона повернулася з Криму і сказала, що вперше полюбила осінь. Бо восени ми зустрінемося. Потім була осінь. Чудова. Ми любили дощ – бо він дозволяв нам не покидати кімнату і кохатися до повного виснаження. В неї від нескінчених пестощів тіло перетворювалось у болючу втому, а душа прагнула кохатися ще, і ще… А в мене було відчуття, що я зупинив час. І ніщо, зовсім ніщо мене не турбує. Телефонували рідні та друзі, потім припинили – я не розмовляв. Я розчинявся у щасті.
Життя – це вона. Життя – аромат її тіла і смак її губ. І смак її губ, які дарують життя… Я знав всі її смаки. Я плакав від щастя в ночі і питав Його: «Боже, за що мені така любов Твоя. Чи я заслужив? Або чим я потім маю віддячити тобі?»
Потім до мене прийшла відповідь.
Нічим. Любов Творця не має сенсу у нашому розумінні. Це зробили всі твої передні покоління. І все, що буде далі – не покарання і не випробування. Це – перевтілення. Комусь дається радість в житті – він них Творець не очікує звершень і перетворень. А комусь випадає рухати світ. І для того Світ змінює тебе.
Смерть – це зміна?
Це – перевтілення. Ти маєш прожити ще одне життя. Так визначено. Тебе не питають. Але дають можливість прожити. І виконати місію. За виконану місію ти отримаєш нагороду. Вдячність.
І це буде щастя? – Ні, це буде спокій. Ти спокійно перейдеш до Вічності. З щасливою посмішкою від того, що все зробив, як мав зробити. І не змарнував життя…
Щасливе дитинство. Щаслива юність. Щаслива молодість. Повноцінна і сповнена любов’ю зрілість. І – неочікувана смерть. І нове життя.
Рита в комі. Вона не чує мене, але, я розмовляю з нею щодня. Від того дня, коли мені заборонили відвідування. Раз на тиждень я можу зателефонувати і отримати лаконічну відповідь – «у нас без змін». Тому, кожного ранку я розмовляю з нею. Розповідаю, яким був вчорашній день. Що буду робити сьогодні. І як я вдячний Долі за те, що ти, Рита, зі мною. Бо я вірю в це. І ніхто не позбавить мене цієї віри. Навіть, твоє завмерле тіло, що не реагує на дотик.
Раз на місяць я маю перевести гроші на картку твоєї сестри. Все. Але ні! Я розповідаю тобі, яким я був щасливий з тобою, щоб у Всесвіт потяглися промінчики щасливих спогадів. Я знаю, що ти не можеш цього робити. Тому, я роблю це і за тебе. Наше листування, наші розмови… Колись я сказав моєму другові, що ми листуємося. Він за день прислав мені телефон відомого київського психіатра і сказав, що домовився на приватну зустріч. Прийом… а взагалі, можна і потрапити до спеціального санаторію. Для таких, як я… Ясно. Дякую. Більше про наше листування я нікому не говорив.
Я розумію, що це – спосіб прийняти реальність. Це – відлуння моїх спогадів. Але, то може заперечити, що саме так ти і розмовляєш зі мною. Що саме через випадкові зустрічі ти не милуєш мене очами жінок, які на хвилину затримують на мені свою увагу? Хто знає, де ховається істина?
Мандри по подорожам, які б я хотів здійснити.
Я вирішив потрапити до тих місць, де ми були удвох або там, де ми хотіли побувати. Чому мене не вразила Прага? Не знаю. Я ще раз поїхав туди. Старе місто. Китайські продавці алкоголю та сувенірів. Російськомовні гіди. Туристи, туристи…. Знайшов готель, де ми зупинилися тоді. Знаєш, у нашому номері інші меблі. Там зробили ремонт – стіни жовті, картина навпроти ліжка – жовті квіті. Соняхи. Дивно, тобі подобались соняхи. Я взяв пляшку сливовиці. Саме таку ти мені привезла з першої мандрівки до Праги. Ми з тобою її випили. Ти – була в моїй пам’яті. Я поставив два келишки. Один для тебе. Ми випивали, цокались. Ти цілувала мене після кожного тосту. Я закривав очі і відчував смак твого цілунку. Ніжність твоїх губ. «Не поспішай», — говорила ти. «Не поспішай…».
Потім я не зміг стриматись. Я заридав. Мене стало зле – сливовиця виходила з мене пів ночі. Потім не було чим блювати. Я пив воду з під крану – і блював нею… і плакав, плакав. Я ніколи не плакав при тобі. Чоловіки ж не плачуть, правда?
На ранок я пішов до Карлового мосту. Купив для тебе намисто з бурштину. Саме таке тобі би сподобалось.
Поки повертався до Києва, тримав його біля себе. В кармані йому було затишно. Я розмовляв з тобою, уявляючи, як ти милуєшся ним…
По поверненню попросив твою сестру принести його тобі. Вона послала мене під три чорти. Я не образився. «Сприйняв з розумінням». За декілька днів кинув намисто до Дніпра. З мосту Патона. Це був міст до тебе…
Наступне місто, де я був щасливим – Сопот. На жаль, апартаменти, що нам здали тоді, припинили своє існування. На цьому місті капітальний ремонт. Будинок має продовжити нове життя. Будинку це по силам. А мені? Мені простіше – я не потребую капітального ремонту. Я провів день на пляжі. Шезлонг безкоштовно. Не сезон. Обід в маленькому ресторанчику. Надвечір стало нестерпно. Я взяв білет на поїзд до Кракова. Підійшов до готелю, де ми знімали невеличку кімнату з видом на Вавель. В ресторані було повно людей. Майже не було європейців. Майбутнє Європи. Ми з тобою сперечалися – я говорив, що треба намагатися берегти європейську ідентичність, приваблюючи до міграції сусідів, а не віддалених «майбутніх родичів». Ти була за «рівні шанси – рівні можливості», і не важливо, який колір шкіри і яке конфесійне уподобання.  Я навіть не наполягав на своїх думках, бо сама дискусія з тобою мене приваблювала. Ти була розумна і наполеглива. А ще тримала руку на моєму коліні, і, інколи, твої пальці забиралися вище, перевіряючи, чи не пора зробити паузу в інтелектуальних змаганнях….і я був готовий до такої паузи, і готовий до зміни концепцій та ідеологем заради твоїх дотиків…
Нині я обрав столик на вулиці, замовив польське пиво, «Живець», потім смажені ковбаски…
Підійшла дівчина з рецепції, сказала, що є вільний одномісний номер. Я подякував. І поплентався на вокзал. Мені було більш затишно в дорозі. Пшемишль. Знову потяг. Київ.
За півроку я знов поїхав до Польщі.
Мав виклад в університеті. І мав самотність. Цього разу моя колежанка з Одеси мала намір помандрувати до Лісабону. А чому б і ні? Я не був там. Але колись ми говорили про Піренеї. Може, наважитись до мандрівки там, де ми мали з тобою бути?
Автобус їхав через половину Європи. Ми в дорозі говорили про все і про нічого. В Лісабоні стало легше. Тут нічого не нагадувало про тебе, але я весь час відчував, що ти десь поручь. Ти відійшла на хвилинку, ти зателефонуєш, мабуть, за декілька хвилин… ти десь тут. Я ходив по музеях і дивився, і не бачив картин. Чому вони такі непомітні? Навіщо я тут? Мені непотрібні мандрівки. Я не втечу від себе. І так не наближу тебе.
Лісабон. Готель SANA Lisboa Hotel. Тобто «Сана. Лісабон». Оксана Олексіївна мене попередила, що в неї унікальна вигідна пропозиція розміщення в одному номері. І посміхнулась. Так, хай буде один номер. Я подумав, що раніш мені б це було привабливо. Як натяк на можливі варіанти продовження спілкування. Мабуть, це романтична пропозиція…. Мабуть…
Коли вона вийшла з душа, звернута у широкий рушник, я не відчув нічого. І навіть мені стало незручно за власне «нічого». Потім, ми пили місцеве рожеве вино, перейшли на «ти», випили за це, і дивилися дурнувату комедію по телевізору, а потім вона торкнулася мого обличчя і запитала: «Ти живий?».
-Так. Живий. Вибач.
-Добраніч… Мені шкода. Але треба жити.
Я відчував зовсім незвичний і різкий аромат парфюму, який мішався з гелем для душу, і все це має мене збуджувати, головне – що я відчував себе ніби то з боку, тож, я лежу, разом приваблива жінка, вона випила вина, в неї романтичний настрій, вона у напівпрозорій сорочці і я маю якось на це, по чоловічому, реагувати…
Але я закрив очі і вдавав, що сплю. Я думав про площі міста – чи всі вони мають імена королів? І про те, чи не буде мій шлунок поводити себе вночі не по джентльменські? Бо живіт вже підло проводив міні-революцію з португальськими стравами.
Вночі в готелі я вперше розмовляв з тобою. Ти намагалися відпустити мене. Мої пальці записували за твоїм голосом: «Женю, не чекай не мене. Живи своїм життям. Ми зустрінемося потім, там, де нас з’єднає Вічність».
-Вибач, кохана, не можу. Я чекатиму. Я чекатиму, скільки буде сил та Долі. Ми обидва йдемо до Вічності. Але я не можу вдавати, що маю щастя з іншою …І не знаю, що таке щастя без тебе.
-А з нею, з ким ти був у неділю, ти не щасливий?
-Ні. Хоча я перестав відчувати зраду, бо ти колись пропонувала нам кохання у трьох. Тож ми нібито в фантазійних жартах і кохалися втрьох. Але зараз мені було гірко. Післясмак нестерпний.
-А чому не затримався. Вона готувала сніданок…
-Облиш. Я сам собі готую найкращі сніданки. Але це не головне. Я біжу від себе. А з нею я все одно хочу бігти. Наші розмови про тебе мене не тішать, а засмучують. А їй здається, що так мені буде легше. Насправді, їх байдуже, що я думаю. Може, і мені теж, байдуже, що думає вона… тоді, це направду не має сенсу. Дякую, до речі, що не ревнуєш.
–Це тобі так здається, що не ревную. Я не прийму жодну жінку біля тебе.
–Дякую. Мені це приємно чути. Я чекаю на тебе.
–Не чекай…. Я не прийду.
–Не кажи так. Завтра світ зміниться. І ми теж.
–Світ не зміниться. І він не міняється. Міняються наші уяви про нього. А в мене нема уяв. Відпусти мене.
–Як?
–Не думай про мене. Я хочу піти своїм шляхом.
–Не можу. Я хочу бути з тобою.
–Мене нема. Ти повертаєш моє тіло. Але моя душа давно мандрує іншими світами.
–Ні. Ти є. Поки я тримаю тебе у ладонях своєї Душі, ти є. І ти зі мною…
–Мені боляче від тебе…
–Вибач. Я буду мовчати.
–Відпусти. Прошу тебе. Дивись, скільки жінок можуть дати тобі щастя…
–Я не хочу щастя з ними. Я не уявляю, як це можливо. Не проси мене не думати про тебе.
Я почув її подих. Наповнений сумом і розчаруванням.

Я придивляюсь до розп’яття на стіні. Він не дивиться на мене. Йому боляче, але ця біль — це любов. Я певен, що в Його очах любов до всіх нас.

«Дякую Тобі, що дозволив мене порозмовляти з нею».
Я говорив це у великому соборі в центрі Лісабону. В стінах, в прохолоді, в напівтемряві і в тиші, що була навколо, мені було легко розмовляти з Ним. Мої розмови з Ним я намагався переносити у вдячність. І у відчуття легкої теплої присутності.
— Дай знак, що ти зі мною!
— На! – говорить Він. І посміхається, як люблячий батько до маленької дитини.
Біля мене маленьке пташеня. Дивно яскраве. Плиг-плиг. І злетіло.
–Дякую. – кажу я Йому. Нестерпно, щоб не запитати.
— Отче наш Небесний, а як до Рити? Ти повернеш її?
Він мовчить. Ще не час знати відповідь. Чи я не чую?

Все починається з себе. І завершується собою. Зміни себе. І світ розкриє перед тобою дива. Зміни себе. Змінити – не обмежувати власні почуття, але прибрати мотлох з душі. Прибрати невдоволення і претензії. Усвідомити, скільки щастя дає кожен день.
Це я повторюю для себе.
Бо єдиний стан, де мене стає легше – це дорога. Це подорожі. І не важливо – пішки по Карпатах чи думкою по далеких світах…вони близькі настільки, наскільки дозволяє тебе твоя уява.

Я поїхав до Любеча. Я все ще юнак… підстаркуватий, з сивиною в бороді, з маячнею в душі, з сентиментальними очима, коли бачу закоханих чи маленьких дітей.
Я знаю, що я не знаю власний вік. «Доки людина жива, вона може дурити час» (Вахтанг Кебуладзе, 2017). Та мені байдуже, що там з віком…. Мій вік запинився. Бо зупинився мій час. Дорога до Любеча – дорога до місця, де закінчується земля. Бо там, за крутими пагорбами, немає міст, вогників, майже немає людей. Там щось те, що має відношення до Кінця Світу. Я зняв кімнату в хатинці, і почав займати свій час побутовими дрібницями. Бо я мав вдавати якусь діяльність, щоб приховати божевілля. Справжні психі мають ховати свої стани. Вони – у підпіллі. Тож, робимо вигляд, що ми нормальні. Як всі.

Я читав. До мене повернулася підліткове тяжіння до художньої літератури. Однак, я вдавав, що маю готуватися до лекцій і занять зі студентами. Та, насправді, я віддавав свій час літературним героям. Кожного дня я сам собі говорив – почни робити щось корисне. Та й годі – нічого не робив. Листувався з Ритою. Розмовляв з нею кожного ранку, а поки не відчув, що хтось підіймає мене за шкварки та у голові свербить декілька речень.
–Нумо до праці. На тебе чекає твоя робота. На тебе чекає вона, бо ти маєш бути готовий до зустрічі. А зараз ти готовий ще раз померти. Але вона живе не для того, щоб ти потрапив туди скоріш. Вона тримається між світами, щоб ти щось зрозумів. І перетворився. Час скидати кокон. Час діяти.

Це сталося туманним серпневим ранком. Сонце сходило. Було по-осінньому прохолодно. Але в голові була дивна ясність. Я мав бути готовим до зустрічі… в цей ранок я вивив на себе цеберко холодної колодязної води. З десяток разів віджався від підлоги. Поголився. Знайшов праску і вийшов на подвір’я як новенька копійка.
За тиждень починаються лекції. Нове життя має запах прілого листя. Життя після смерті тільки починається.

Частина 2. Хочу повернутися!

Я хочу повернутися до минулого. І не кидати такий собі приємний куточок власної пам’яті. Там, де все гармонійно і спокійно. А чи було спокійно? Ох, ця клята пам’ять з її властивістю зберігати тільки добре та приємне. Коли, нарешті, коли вона поверне мені належне – повноту того, як було. І усіма веселками. І з усім тим, що згодом буде частиною мого усвідомленого «Я».
Я хочу бачити світ таким, яким він був кожної хвилини прожитого життя. А не тій, що приходить на болючу згадку. Так буде краще? Ні. Так буде сумно… Я хочу осягнути частину себе. І відповісти на одне питання – коли я був справжній. І чи взагалі існує «справжність»?
Як побороти час? Тільки через повернення до щастя, яке було? Чи мені так здається, що воно було? Я так розумію цей стан – «бувшості» того, що відбулося зі мною…
Я хочу повернутися до безмежно-щасливого усвідомлення себе з Ритою… я хочу залишитися в її очах, її обіймах, її несамовитому щасливому відчутті себе – героєм її роману, а вона – моєю частинкою, нерозривною я-ти-ми… «Ятимою»…. Мою, мою. Я вкрав її у Творця. І насолоджувався цією крадіжкою, аж поки Він не припинив це хуліганство. І ось вона між Ним і Мною… Боже, віддай її мені! Ти же всіх нас ведеш по життям, ну, тобі що, важко? Мовчання мені у відповідь. Бо знаю я, що у кожного власна Роль у Спектаклі Життя. І не мені, маловіру, на неї нарікати. Нема Хреста, що не в силах нести людина. Тож неси, неси… не такий і тяжкий твій хрест, а особливо, як для мерця. Ти непогано виглядаєш, як на свої 50 років. А що – статків нема? Та все це умовність – такі твої статки, як ти сам піклувався про них… легкі трати – важкі доходи, легка доля – сумна, сумна доля – мудрість… ти обрав мудрість?
Ні, я обрав щастя.
А це і є твоє щастя.

Я хочу повернутися. Добре. Куди? Я обираю безкрайній степ. Україна. Моя доля – моя ностальгія, моє перетворення… ми з Ритою відкривали цей степ крок за кроком. Ми вдихали його солодкуватий аромат і спостерігали, як сонце сходить десь там, де має бути море… а море – це дитинство і мрії, що колись на березі моря у нас буде власна домівочка. І там будуть рости наші діти. Але, по-перше, був степ. Ми лежали серед трав, ми кохалися під палючим і лагідним сонцем, і я торкався до її спітнілого і нагрітого тіла. Я хотів їй сказати, що обожнюю всі її запахи, що мене збуджує все, що з нею пов’язане, що нема кінця тілесному перед таємницею нашого буття…

Не повертайся в минуле. Минулого нема. Тож як мені бути з пам’яттю?

Ангел стояв за моїм плечем і дуркував зі мною. Що це був Ангел, я второпив не одразу. По-перше, завжди приємно, коли хтось дивиться на тебе з ніжністю. А ще – коли одразу не розумієш – він хто? Якої стати? Ангел сміється. Ангели не мають статі. Вони не граються у гендер. Рита останні рік життя зі мною стала наполегливою прихильницею сучасного фемінізму. Може, це місце вона зайняла остаточно…. Феміністка в моєму житті була. І іншої не треба. Все. На всі 100%. Агов. Жінки? Є хтось, яка згодна хоч пограти у гру: «я не феміністка» та «я згодна на жіноцтво» … Може, з такою мені буде затишно?
Ангел посміхався. Ангелу було весело зі мною. Він був бешкетником. Бо перше, що він запитав у мене: «Куди ти?». Як куди? У щасливе минуле.
— Ага…у щасливе. А чому не у майбутнє?
— Бо я не знаю майбутнього!
— От дурні ці люди. Вони не знають – і не хочуть. Ну, малі діти й годі. Пригадай, твоя матуся завжди подавала тобі не солоний суп. А батько солив, як має бути, і давав тобі скуштувати. І ти завжди відмовлявся. Бо він, нібито, зробив щось «не те». А потім ти і сам почав солити… і як батько, намагався це саме робити з власним сином… і знов те саме?
А я тобі пропоную щось краще. Але ти навіть не хочеш спробувати. Ти ж подорослішав. А чому така недовіра? Тебе хоч раз Він підводив, обманював, зраджував? Ні. Це ти – вперто крокував сласною ходою і не вчився – ні навіть на власних помилках – не вчився. А він терпляче все це сприймав. Бо ти ж така нерозумна дитинка. Тож чому ти думаєш, що тобі краще і минулому? Ти ж все не такий, який був тоді. І ти просто будеш жахати її – іншими очима. Голосом. І, вибач, з ерекцією в тебе не так, як 10 років тому. А? Ні? Ну, не бреши.
Тож, нам з тобою тільки у майбутнє.
Давай, збирай манатки і в дорогу. Крок за кроком, все краще, ніж на візочку.
— На якому візочку?
— Ох, це таким образний вислів. Ти все одно йдеш, рухаєшся, однак, не свідомо, а так, з усіма… ти або йдеш сам, або тебе тягне ескалатор.
— Який ескалатор?
— Фєєричний. Під назвою «життя»…
— А візочок?
— Ну, блін, дістав, корочє – або ти йдеш, або тебе «йдуть». Обирай. Пропоную свідомий рух. І по сторонах можна дивитися.
— Це як?
— Повертаючи шию…
— Дякую. Пояснив.
Я хочу поринути у гарні спомини, щоб відчути, що все, що зараз і все, що буде – не примара, що воно має доцільність і сенс. Що воно має частину того, заради чого варто жити….
Ангел читав мої дімки так, як би я це говорив.
— Життя не потребує від тебе пояснень і сенсів. Воно тоді дано по праву народження і триває по Праву Того, хто тримає Тебе.
— Як тримає?
— Ніжно! – сміється Ангел. Уяви, що все, що з тобою відбулося – це ніжне і лагідне утримання тебе у світі. Для тебе – явному. А як для мене – одним з варіантів наявних світів. Варіант, що створений саме для тебе. А поки ти сам не вирішиш, що потрібно змінити «декорації».
— А я все можу змінити?
— Ти навіть не уявляєш, наскільки «все». Але за певних обставин. Чи за певну ціну. І, інколи, ця ціна для людини непідйомна. Тобто, так йому не потрібно. І не питай подробиць. Просто повір, – що здійснені бажання не завжди дають щастя. І дуже не часто збуваються у такий час і у такий спосіб, як себе уявляє твоя дитяча голівка. І зовсім цікаво – навіть коли все відбудеться в твоїх форматах: результат може тебе спантеличити. Знаєш, чому так багато «успішних» алкоголіків, наркоманів, збоченців, придурків та кретинів? Бо всі вони отримали те, чого забажали. Але – суто формально. Тож, є все, а радості – нема.
— Тож Він знущається чи жартує з нас?
— Ні. Він намагається у вас виховувати мудрість. Розумне ставлення до бажань. А ви йому – хочу цукерку, хочу цукерку… Ну, на!
— Тож який шлях до бажаного неможливого?
— О, нарешті слушне питання. Відповідь в тобі. Слухай. Прислухайся. Думай.

Ангел розчинився. Він завжди так. З’являється та зникає без попередження. «Кішка, що гуляє сама по собі».
Як мені повернутися в минуле?
І відповідь – ніяк. Бо питання не передбачає не правдивої відповіді. А правдива, істинна відповідь така: ти, з досвідом сьогодення, не можеш бути щасливим у минулому, а повернути минуле без тебе – немає сенсу. Ти спостерігатимеш за собою і нічого не зміниш. Ти побачиш всі свої помилки, але не зміниш їх, і тобі буде боляче від того, що ти спостерігатимеш. Не буде радості від щасливих хвилин, від погляду на самого себе, а, і на неї нема чого дивитися – її такою, як була, не існує. І повернення не дасть тобі її. Бо при поверненні ти сам не розумієш, що ще вертається… не думай про це. Живи майбутнім. Ось його і можна змінити. І наближати у бажаному вимірі. І бажаному здійсненні.
Тільки не забувай віддавати борги.
І будь обережний в бажаннях. Будь обережний в словах. Вві ,всі твої слова – це вимощення власної дороги, власного життя….
І з вдячністю приймай уроки Долі. В неї завжди є для тебе добра посмішка.

Частина 3. Неможливість змінити нічого, без змін самого себе. Важкі знання.

Важкі знання приходять з важкими істинами. Де б ти не був, завжди є частина тебе, яка хоче виокремитися і злетіти. Але зльоти – це падіння, приземлення не передбачається.
«Я занадто добре знаю власні недоліки, щоб вимагати взаємної любові» – сказав одного разу Чарльз Буковські, і це стосується кожного. Точніше, кожного чоловіка, якій об’єктивно і мудро може оцінити себе і власні вчинки. Тож, будемо любити без надії і сподівання. «Я люблю, не нуждаясь в ответном чувстве» (Йосип Бродський).
Тож, будемо розуміти, що любов жінки до нас – це спалах, а якщо це вогонь свічі, то тримаємо його, як можна довше. Бо коли він згасне, треба стати Богом, щоб його запалити знов. Однак, у кожному з нас є частинка Творця. І кожен має можливість її нести в собі…

Я знов у Лісабоні. Липень. Спека. Стою на площі Фегейра. Дивлюсь на Жуана Першого. Велетень на коні. Ці велетні – взірець мінливості життя. Яким ти був – нікого не цікавить. Мій гід, російськомовний Педро, каже, що життєвий шлях Жуана – суцільна легенда, ані слова правди. То й що?
А де правда в нашому житті?
Жуан був тихим, добрим, мав схильність до любощів, мав офіційну коханку, а ще зраджував їм з дружиною, а ще був рогоносцем, і до цього ставився з гумором. А ще не любив війн, і дві його перемоги – збіг обставин та наявність вірних друзів та підданих… а ще – він був поетом, який занадто критично ставився до своїх поезій. Читала його вірші, а, як кажуть історики, віршовану прозу кохання, декілька разів його коханка, Інес Перес Естевес, і потім, декілька творів, яскравих, але дуже інтимних за змістом, стали частиною спадщини герцога Браганса, того самого Альфонса, який був позашлюбним сином Жуана, але чи то правда, чи ні? – невідомо. Але, Жуан був самокритичною людиною, тож, як поет залишився невідомим.
Педро сказав мені, що і сам трошки пише, віршує радості життя, тож, може мені зачитати…
«То я не знаю португальської», — намагався відсторонись, та ні, каже, послухайте ритм, відчуйте риму…
«Так, добре…» – погоджувався я. Колись, може і мене хтось послухає. Хоч би з ввічливості…
Чому Жуан залишився Жуаном Добрим? Через добрі справи? Та ні, маячня. Які справи добрі, які не добрі – індивідуальний погляд істориків. Як би склалася доля португальців, якщо б переміг не Жуан, невідомо, але, до мене прийшла парадоксальна думка – Жуан був дійсно доброю людиною. І люблячою…
Він вмів посміхатися добрими очима і вмів дякувати з життя. За жінок, за дітей, за спокій у королівстві, який він намагався зберегти, попри кепкування щодо його «не-войовничості»…він був добрим. Добрим людям не потрібне воювати – достатньо скласти молитовно руки і дозволити душі сказати «Дякую»

Мандри по місцям – де б мені закортіло побувати.
По місцям, де все можливо за допомогою любові.

Олександплац. Берлін. Дійсно, величезна площа. Вітер. Холодний. Занадто холодний, як для кінця серпня. Гей, вітере, ще два дні літа. Що за фігня? Олександрплац – площа на честь Олександра Першого, російського імператора. Чи другого… не пам’ятаю. Але, дивно, що про це мало хто знає. Ну, плац, ну, на честь Олександра. Скільки тут різних Олександрів…

Невеличке кафе. Берлін. Даша. Клоунеса. Тут вже десять років. Сумні очі. Вона була знайомою Рити. Ми зустрілися майже випадково. Я побачив її у Фейсбуці, написав, що буду в Берлині за тиждень. Ось, розмовляємо.
Даша після кави припиняє розповідь про життя-буття і звертається до мене, як до важкохворого. Лагідно і наполегливо.
–Ти дякуй. Дякуй за все. Знаєш, Ейнштейн написав листа для своєї доньки[5]. Де говорив, що найбільша сила у Всесвіті – сила Любові. А коли вона до нас приходить – треба дякувати. Уклінно. І щиро. Бо ця сила може неможливе. Ти не знаєш, від чого тебе застеріг твій Ангел Небесний, якщо Рита нині не з тобою. Чи ти знав, що було в її душі, від яких провалів та нещасть Доля тебе врятувала? А може Доля хоче від тебе вивільнення твоїх талантів та здібностей, а щаслива людина неспроможна на карколомне – їй все добре. Це як шейхи, вони у грошах і розкоші, і розум лінивий такий, спокійний… вони рай для себе матеріалізували. Та Моххамед не про матеріальне говорив…
–Ти знаєшся на Корані?
–Та, трошки. В мене сусідки-подруги з Туреччини. Тут чимало турків.
–Тобі добре?
–По різному. Але я дякую Долі за все. За це місто. За Едьку. Він хоч і незграбний, але мій, такий пухнастий. А що гроші він нього тікають – то таке. Ми звикли ходити пішки і відпочивати у листопаді. Та, я не про те – колись я думала піти він нього, а зустріла такого кудлатого цуцика на дорозі. Брудного та нещасного…. У мені спала думка – як він цього цуцика зустріне, так і я буду подальше життя з ним планувати. Ну, ось, ми все ще поруч…. Напевно, це надовго. Але щось мені до нього повернуло….а тебе, навпаки, відсторонило. Будь вдячним за турботу і піклування. Доля піклується про нас не завжди цукеркою. Але й тим, що її не дає.
Сміється.
–Даша, я не люблю солодкого…
–Мабуть, ти сам солодкий!

Частина 4. Самоманіпуляція. Повільна отрута образи.

Образа на життя – шлях до прірви. До безодні. В нікуди. Ти це усвідомлюєш, але це тобою керує. Керують бажання перенести свій стан на іншого. На інших. На збіг обставин, які призвели до коми. На Долю. На себе. На якійсь справи, що відволікали тебе… На власну самотність, від якої не втекти.
Це – самоманіпуляція. Мозок почуває себе комфортне, гармонійне, усміхнене у стані перенесення провини. І таким чином, я – жертва обставин. Це вони, «обставини», призвели мене до трагедії, відчаю… такі ось обставини незграбні. А насправді як? А насправді ми даємо волю власним бажанням до пошуку «жалю» — нас хтось має пожаліти (краще, коли винуватець, але згодиться будь-хто), а потім – те, що має прийти, має дати нас заспокійливе у вигляді «втоми». Все. Я можу чекати на покращення власної долі та власних станів.
Я коли це усвідомив, я злякався самого себе. Я відчув себе на крок до тієї прірви, коли я втрачає глузд і реальність, а замість того переді мною – вічна мука слабкої душі: жалітися та скаржитися. На керівників, на близьких, на погоду і на політику…на «не ту країну назвали Гондурасом». «Не їж м’ясо». «Не пий пиво». «Пий воду». З чарівних джерел. Джерело №1, чарівність 5 балів. Випив. Тхне сірководнем. Розлад шлунку і постійне бажання до січевиділення. От, допомогло.

За півроку я вирішив розірвати самотність. Бажання було таким яскравим, що з’явилась Вона. Так просто запропонувала провести разом ніч… так, як проїхатись однією маршруткою. Бо ж нам по дорозі! Вона була ніжна та пристрасна. Просто Ангел. Ангел не давав мені спати. Я мріяв про шалені пестощі та несамовите кохання. За 30 хвилин стомився. У ангела були сили… блін, він що – сюжет порнофільму: година ерекції та 10 задоволених жінок? Коли мрії збуваються, розумієш, що мріяти і бажати треба обережно і конструктивно. Або просто дякувати за те, що є.
Коли ми попрощалися, я відчув ще більше задоволення, що це завершилось, ніж коли все це починалося. Я попросив у Рити пробачення. «Вибач мені…»
В наступну ніч мені наснилась її посмішка.
Вона пробачала мені. Я і раніш, так і зараз.

Я знав, що треба йти до лікування. Треба вилікувати себе, щоб одужала вона. Лікувати можна світ, і себе у світі. Одна проблема – як зробити ранок добрим?
Ставлю її фото перед собою. Вона сміється. Вона завжди сміється над моїм ліжком. Коли інколи я чекаю на гостей, я прибираю її фото. Я не хочу нічого пояснювати і не хочу про неї розмовляти. Так простіше. Це – моє особистісне, це моя недоторкана територія. Я нікого не пускаю до неї. Ми могли все. Навіть, те, про що говорити вважається непристойним (ох, ця лукава мораль), але це було – для неї, а не для інших. Це було для мене – бо вона так хотіла. Це було для нас, коли нас єднало одне тіло, одна оболонка життя….

Нині я не знаю де вона, по яких світах мандрує її душа, але я вірю, що життя нас ще з’єднає. Саме ця віра дає мені можливість прокидатися і не впадати в божевілля, коли до кімнати заходить ранок…

Ніколи, ніколи не ображайся на Долю. Все, що для тебе – це твої і тільки твої уроки. Вивчити, засвоїти, подякувати, рухатись далі. Не має щастя в суспільному, немає щастя в матеріальному – все прийде до тебе, коли гармонійне ставлення до себе та до Світу буде відповідати твоїм, саме твоїм можливостям. А у тебе вони – величезні! Тож, маєш бути Величезним. Великим…
Ве-Ликим. Твій лик має бути ликом В’є. В’є – це дружина Творця, через любов до неї від роз’єднав себе та її на мільярди частинок, які кожного разу намагаються сказати одна одній – а так я тобі любий? А такий тобі як?
Я змінююсь. За рік я позбувся страхів та спокою. За рік я набув ознак Гармонійного Усамітнення. І я кожного дня готуюсь зустріти її… а маю розповісти їй, яке було моє життя, і якими були мої мрії, мої шляхи до неї, до нас…
Краплю за краплею витягувати з тебе повільну отруту образи – на її мовчання, на мої закриті почуття до відповідей Творця, до моїх близьких, які давно не розуміють мене і вважають потенційним клієнтом психотерапевтів… людям важко сприймати не схожість на себе. Я сам глузував з тих, хто «став монахом і продав свій Феррарі» [6], аж поки не зрозумів, що саме так вчинити більш розумно, ніж прокидатися від важкого похмілля і з невідомою істотою поруч і думати – який це жах…і відкладати, відкладати життя «на потім». Потім не прийде. Життя триває саме зараз. І від тебе воно вимагає небагато – «жити і радіти».

Саме це прочитав в Карпатах біля залізничного місту. Жити і радіти. І знати, що життя знов і знов повертається до тебе іншими барвами і гранями.

А можна не думати про те. Розподілити життя на короткі виміри часу і знати, що в тебе є: робота – вісім годин, відпочинок – шість, максимум сім, дорога додому та хатні справи – весь інший час, в цей час треба увімкнути спілкування, кохання, роздуми, сумніви і все те, що саме і залишається в сухому залишку від «життя».
Образа на життя – це смерть. Безглузда та овіяна болем і жалем. Не має життя, що «не сталося», «не здійснилося», «є результатом непереборних обставин»…. Життя – це пошук і радість від знайдених сенсів, а не постійне очікування «кращих часів» та «щасливої долі». Попелюшка теж щось робила, щоб зустріти власне щастя. А, у казці, вона зустріла не щастя – вона зустріла принца. А чи буде їм разом гармонійно і затишно?

На веранді ресторану на Пушкінський мій співрозмовник, успішна заможна людина, сказав мені, що порожнеча небесної блакиті надихає, а порожнеча душі – вбиває.
— Та ти поет?
— Ні, це мені донька прочитала цитату… хтось з великих сказав. Колись. Років так …. Давно.

Впустити в себе порожнечу душі… вірус образи робить з нас залежних від емоцій «я йому скажу», «я всім довім, що…» – що доводити, що сказати? Сказати, що ти перед власним «Его» зробив щось карколомне і фантастичне? Ти задовільнив його ненажерливість перед ображеним «Я»?
Я пішов по сходинках кар’єри і життя вниз, та, насправді, це була низина перед великою горою мого становлення. Вершина якої далеко в снігах, і невпинних шлях до якої і є сенс життя. Бо всі ми дійдемо до власних вершин. Кожний. В свій час…

Рита, ти все ще зі мною? Дай мені відповідь… наснись. Прошепоти листячком. Обгорни моє обличчя вітерцем. Дякую. Я чекаю на тебе. Навіть для мерця – все можливе….

Щоб почути відповідь, я забрався на вершину великого пагорба. Карпати. Славсько. Високий Верх… Там небо ближче. Я там чекав на відповідь. І вона прийшла: вітерець пошепотів мені, лагідно пестуючи обличчя: «Він любить тебе. Все буде добре!».
Потім довга дорога в Київ. Зупинився в Підгірцях. В замку вихідний. От блін… але, знайшов шпаринку в заборі. Ось я наче гість у Його величності Часі. Небокрай. Краєвиди – що з літака. Краще. Подумки: ти чуєш мене? Чому ми не разом?
Відповіді шукав в собі. Як ви не разом, ти не подолав цю відстань. Ти не зміг дати Всесвіту поштовх – я її хочу!

Надвечір телефонує її подруга. Ми інколи зустрічаємось – поговорити за кавою про життя-буття. Але тут вона з посміхом запропонувала переїхати до неї – одній буде не самотньо, дістала комуналка, що дорожчає щомісяця, трикімнатна квартира для неї – зайва площа, а ще я вмію варити неперевершену каву. Я посміхнувся. Процитував: «Чоловікам простіше старіти на самоті – вони п’ють погане вино і хропять, і так до самої смерті, що не за горами… («Елементарні одиниці», Мішель Уельбек)».
І ще подякував.
— Знаєш, це про тебе вичитав в Інтернеті: «Справжню дружбу вже доцільно оподатковувати податком на розріш».
Вона з сумом видохнула. І нічого не відповіла.
Але, насправді, уявив собі ранки, коли я у сні, що збігає з першими проміннями сонця, все ще відчуваю її присутність, аромат її тіла – те, що надихає мене щасливою посмішкою…. Там, де живуть мої найкращі спогади…. Я не зможу. Якщо я не поверну Риту в цьому житті, то ми зустрінемось після…. Там, де Ріка Вічності несе свої води до Безкрайності часу, простору, світу…. До тих берегів, де всі ми зустрінемось. І там я зустріну її.
Вночі вона наснилась мені. Ми мовчки йшли вулицями Києва. Вона запитала – тихо, але чітко – а якщо там нічого нема? А якщо я не впізнаю тебе?
Я посміхався – ти є. І я є. І Всесвіт ми створимо разом. І там є ми всі. Ні, головне, там є ти і там є я. А колись вітерцем лагідним до нам прийдуть наші діти, щоб сказати – все добре, ми разом… а ти триматимеш мене за руку. Просто за руку. І ми будемо мовчати – бо всі слова ми сказали тут, на Землі. Тут, де рай, де ад, де безмежжя фантазій і думок. Тут, є початок і тут є кінець. А там – Вічність. Тому там ми обов’язково, чуєш, обов’язково зустрінемось. І саме ми, і жодний твій коханець з твого минулого нам не зустрінеться, і жодна жінка, що інколи зігріває мене вночі, не стане на нашій дорозі – там не буде нікого, крім нас. Бо я так хочу. А я – частинка Творця не Землі. І я можу все!

Частина 5. Препинити жалітися. І жалити себе.

Настоящая (она же Большая) любовь похожа на родину эмигрантов. Она всегда была. Она есть кусок прошлого, который носят на груди в заветных ладанках и о котором сочиняют стихи навзрыд. Нужна разлука: без нее нет ни любви, ни родины. Родина здесь и сейчас – это пошлый пыльный городок, работа-зарплата. Любовь здесь и сейчас – комок быта и секса, привычки и злости, вечной привязанности и вечного недовольства судьбой. Зато потом – потом-потом-потом! – это становится Любовью (или Родиной). С очень-очень Большой Буквы. Но это слишком трагично. (Денис Драгунский. Почти родственники)
Прочитав. Ні, не згоден. Був побут. Був секс. Було романтичне очікування. Було все, з чого складається родина. І тепер всього цього немає. Але те, що немає Рити – гірше, ніж те, що можна втратити в інших вимірах життя. Чому героїня «Елементарних частинок» [7] (Крістина) розриває життя? Вона занадто любила життя тілесне, щоб уявити себе в немочі. Однак, я, коли сидів по звичайний бік екрану, думав, скільки всього може подарувати інтимність і у такому стані – половина тіла є, вона може дарувати і любощі. І увагу, і ніжність… але Бруно Клеман все ще не готовий прийняти нову реальність.
Може це я не готовий прийняти нову реальність? Може, це я тоді, коли ми були разом, не чув цієї реальності – її стукотіння, її шепоту, її мелодії… І тепер я має виправити це, засвоїти урок «бути уважним»!

У мене все добре. Навіть, краще, ніж добре, бо те, що маю я – достойно щирого «дякую». Але що так несамовито підказує, що треба кому пожалітися – на те, що все не так, як я собі уявляв. Однак, життя триває. Сьогодні у мене буде шанс зробити добру справу. І ще – відчути, що я потрібен не тільки самому собі. Це, Рита, через тебе…. Я щось починаю розуміти. Ми маємо єднатися через вчинки і мрії, а не через тілесне.
Наше тілесне – це запах новин простирадл. Вони в тебе завжди нові. Твоє тіло має запах тільки в моїх спогадах. А ще, коли я перестав відвідувати тебе, я все частіше уявляю, як саме ми мали кохатися. Тут. Саме тут…
Мій дружечок не таким спритний, як за часів нашого кохання. Ті два роки, що минули без тебе, якось сказалися на моїх чоловічих талантах та репродуктивних силах… Але я не соромлюсь, що все минає швидко, або і не починається: інколи, і погляд, і проста ласка – привід для щасливого вечора. Я припинив себе жаліти, щоб опановувати нове власне тіло – вона не таке, як в юності, але, до нього ще не дійшла старість – я ще можу дивитися у дзеркало без докорів. Та, все, що мене оточує – не варто уваги, бо все, що має відбутися – відбулося. А нове я очікую з вдячністю. Вночі дякую за день, що минув, а ранок …ранок.
Колись, в травні, спекотному іспанському травні, в Мадриді, я прокинувся в маленькому номері готелю «Конкордія» (Hotel Concordy), і довго приходив до тями – Рито, де ти є? Чому друга половина широкого ліжка без тебе. Потім, пішов в душ і довго стояв під холодними потоками води.
Не жалітися. Не жалітися. Не жалітися. Лише вдячність. За все. За рушник, за мило, за сніданок, за каву. Ні, не гидотну. Це такий сорт. Особливий. Я ще маю знайти в ньому смак… Я маю знайти себе.
«Відчай – яке дивне почуття; і дивно, що після цього виживають» (Франзуаза Саган), але, таж сама пані Саган спокійно довела, що «…у той день, коли ви зазнаєте сорому від того, що любите, ви загинули … Загинули для самого себе» [8]. Тому – радійте, що це відбулося.
А для себе: радій, що це все є в тобі. Різниця між пам’яттю (уявою) і дотиком – визначається силою сприйняття мрій, очікувань, чуттів…. Тож, Дякую!

«…втеча від самотності є втеча від самого себе. Бо тільки на самоті ми можемо зрозуміти своє існування як щось потрібне близьким і як таке, що заслуговує небайдужості і спілкування. Тільки пройшовши брами самотності, людина стає особистістю, яка може зацікавити світ» (Назіп Хамітов, Філософія самотності [9]).

Я дякую самотності, що змогла вивільнити мене з мене, дати волю моєї сутності, і те, що стало на світ Божий, мене не відштовхнуло, а, навпаки, виявилося достатньо привабливим. Я посміхаюсь світу, я живу…

Найпотужніше, що є у цьому світі – це любов. Ми маємо розділяти її з близькими, і маємо зберігати в собі її як властивість, як феноменальне відчуття цільності буття і реальності. Тут процитую статтю з Живого Журналу: «Переживання почуттів любові, вдячності і захоплення підвищує здатність до опору організму щодо шкідливих факторів впливу в 300.000 разів. Тут і знаходиться відповідь, який допоможе вам завжди відчувати себе добре, незалежно від того, який страшний вірус або бактерії знаходяться навколо вас. Залишайтеся в стані радості, любові і захоплення!
Ці емоційні зміни виходять далеко за рамки відомих електромагнітних явищ. Люди, які вміють відчувати почуття глибокої любові, здатні змінювати форму своїх ДНК. Грегг Брейден [10] каже, що це ілюструє визнання нової форми енергії, що зв’язує все творіння. Ця енергія, схоже, є щільним виткати МЕРЕЖА, що зв’язує все матеріальне. По суті, ми здатні впливати на цю мережу творіння через наші вібрації [11]».
І ще – давайте вашу любов тому, хто її потребує. Бо вона повернеться до вас – відчуття дарованого щастя збагачує організм та душу більш потужне, ніж всі санаторії та медичні препарати. Даруйте любов – і будьте щасливими і цьому даруванні.

Частина 6. Переконайтеся – я знаходжусь у кращому із світів. Поділимо себе навпіл.

Я знаходжусь в одному з кращих міст. І кращих місць. Мені легко говорити про любов до міста Суми. Бо це точка постійного старту. Наукового, емоційного, творчого…. Мені комфортне на його широких вулицях і серед людей, які нікуди не поспішають. Мені спокійно, коли я дивлюся на річку Псьол… я б хотів тут залишитись, однак, поки не маю того пасивного доходу, який би забезпечив не байдужість до того, за які ресурси я маю вибудовувати тут власне життя. Відвідуйте Суми. І переконайтесь, що найкраще місце в вашому житті знаходиться саме тут. А, може, і будь-де. Бо яка різниця, де це ви відчуєте. Бо відчувати і розуміти, що саме відчуваєте, це не одне й теж. Давайте переконаємось, що там, де ви є, і є точка дотику Вас до найкращого до світів. Вас не влаштовує пейзаж за вікном? А ви достатньо зробили для того, його змінити? Чи примиритеся з пейзажом?
Чому мене дратує труба заводу будівельних конструкцій? А, краще трубу не бачити, але користуватись результатами роботи заводу, так? А може сенс в тому, що ми взагалі не можемо сказати, що саме нам не вистачає, тут і зараз?
Дискутували про економіку. Що нам дозволить здійснити економічний прорив? Саме те, що є відображенням прориву. Тож, не-очікуваність. Моя неочікуваність – це криза, нещастя, розпач – і прорив. Мені прорвало за рік-півтора після кута депресії. Я знайшов собі 7 робіт і почав працювати з радістю і натхненням на кожній. Я навчився любити – як людей, з якими я працюю, так і роботу, яку я виконую. Я читав лекції натхненно і дякував кожному студенту, за, що завітав до мене. Саме завітав, у гості, бо він, студент, витратив на мене час свого безцінного життя, а я, маю нахабство, пропонувати студенту щось цікаве, чи взагалі щось….Я хотів їм сказати, як багато розкриває перед ними екологічна економіка і як можна радіти тому, що ці знання доступні…що вони розвивають особистість, розвивають власне «Я». І дай Боже, не змарнувати його час остаточно.
З кожним ранком я виборював власне право на чекання. Я перестав скиглити і сподіватись на листи від неї чи на сни. Я припинив листування, бо я втратив ті слова, з якими вона має говорити зі мною. У снах до мене приходила Жінка. Я не розбирав рис її обличчя, я і говорив з нею, тихо і ніжно, але вона мовчала. Вона мовчки роздягалася і ми мовчки кохалися…. У вісні можна це робити «непомітно» — навіть ерекція перестала мене дошкуляти, це було чисте кохання, секс, що не втілювався у знайомі дотики чи чуття, а залишався у пам’яті… Це було божевілля, від якого я нікуди не хотів йти. Єдине, що тримало мене – це молитва. Молитва, яка давала мені сили і сльози. Бо так я навчався розмовляти з Ним.
Я запитав, чому вона більше не приходить до мене. І він відповів: вона не пам’ятає, якою має бути у коханні з тобою. І ти вже не пам’ятаєш…. Те, що ти тримаєш в собі – це не тілесне кохання, це – пам’ять і вдячність…а вона не потребує єднання тіл.
Я погодився.
Бо мій час – це час чекання.

Частина 7. Не зраджуй себе.

Не зраджуй себе. Не дозволяй з собою чините те, що те не волаєш приймати. «Не кожному личить жити» [12] – але, якщо ти вдаєш із себе живчика, то, будь ласка, не затримуй народ – просунься до світла.
Життя безмежне. І триває воно стільки, скільки ти будеш відчувати себе всесильним…
Я Риті написав маленького листа. Там одна фраза із афоризмів Єжі Лєці. Чомусь це називається афоризмом – зворушливо та ніжно. «Не бійтеся, мої думки такі малесенькі, що я й після смерті кидатиму їх вам на сніжинках, які спадатимуть з неба» (Станіслав Єжи Лєц)

…вона прийшла на кафедру у пошуках мого колеги. Він затримався на семінарі. В неї блакитні очі. Глибокі, та не по роках – стомлені. Вона бере телефон і каже тихо. Але я чую. «Не зраджуй себе!»
–Ні, так не можна. Ти не маєш так робити…
–Голосніше
–Ні
–Ти дурепа
–Так…це приниження, це – не ти. Не зраджуй себе. Ти – одна з нас! Хто так вчиняє? Ти маєш бути сильною! Сильною. Забєй на нього. Він – мудак.
За три хвилини розмова з іншим абонентом.
–Чому вона хоче бути приниженою, чому, чому вона не слухає мене?
Блакитні очі підіймаються догори і я дивлюсь прямо в них.
–Я не розумію, чому вона так вчиняє?
–Вона щаслива.
–Що?
–Вона так вчиняє, бо їй дуже добре…з ним…і мерзотно без нього. Це не зрада і не приниження. Це – відстоювання щастя. Інтуїтивне.
–Ясно. Ви начиталися сентиментальних романів і вдаєте з себе розумника, так? Так-так, пане викладач… студенткам Ваші поради будуть доречними.
–Навряд чи так…

Вона пішла, не дочекавшись колегу. Я їй спаскудив настрій. Чи і я теж…Мені хотілось сказати: «Дякую!»… мене заповнює хвиля любові і я не знаю, що з цими хвилями подіяти – мені добре, щасливо і самотньо… Рита, почуй мене!

Що зробити, що бути почутим? Не зраджуй себе. Я думав так, коли перестав відповідати на телефонні дзвінки, і коли стало ясно, що маю прийти на побачення до жінки, з якою мене зв’язує тільки пам’ять про Риту…ми давно не говоримо про минуле, і не говоримо про майбутнє, бо в нас вже нема минулого і вже нема майбутнього. І мені з нею смертельно нудно у теперішньому часі. Тобто, мені нудно навіть тоді, коли після недовгих пестощів я кінчав у гостинно-вологу домівочку чоловічих мрій… і тому я більше з нею не зустрічаюсь.

Сьогодні був у чоловічій компанії. Така собі «парубоцька вечірка» (для тих, кому за…) на честь дня народження одного з нас. Боже, які вони дурні – дві теми: хто кого трахнув (або майже-майже трахнув), хто трахається з ким, коли, і як, особливо, коли ми про це і не здогадуємось, і як ми вміємо напиватись до «зелених віників». О, які ми тут «продвинуті», офігеть!
За годину вирішив, що я вже достатньо відчув себе «вільним та незалежним» і мені час йти….це вони, жонаті і благополучні, можуть вдавати, що це так круто – буде хоч на годину-дві позбавленим сімейних уз…Насправді, це – не круто, це – катастрофічно, аж поки…поки не відбудеться те, щоб ці прості речі усвідомити…

Наступного дня – аналогічна компанія, жінки, плюс-мінус 50 років, самотні, а ще – самотні у шлюбах, чоловіки живуть окремо, відносини – грошові та «ділові», головна тема – всі чоловіки «сво…». Навіть погодився, хоч традиційна мантра «це до присутніх не стосується». Голину намагався піти, але гостинна винуватиця події просила забрати з собою її подругу і відвести додому, бо вона «трішки взяла зайвого»… Оце ще пригода. За опівніч вийшли з нетверезою жінкою. Період «я закохалася з першого погляду» минув і почався етап «да пішли всі під три чорти»…
–Я тебе підвезу додому.
–Я хочу ще подихати повітрям. Якщо тебе зі мною не цікаво, а доберусь сама.
–Поїхали. Вже пізно. Я смертельно хочу спати.
–Тож давай, я не затримую. Я дєвочка доросла.
За десять хвилин викликаємо таксі. На щастя, таксі приїхали швидко. Десь «чергував» поруч. На прощання – монолог, «всі мужики сво… і ти не виняток»… Ну, дійсно. У тебе, розумниця, серед моїх знайомих, є навіть компанія однодумців. І навіть різної статі…

Шлях додому по нічному Києву – це просто щастя!
І засипати, від втоми, але спокійно – щастя. І розмовляти з Ритою – щастя. Вона не чує? А хто вам це сказав? А ви саме так сприйняли цю інформацію… тож, я сам собі вигадую привід для радості і сам радію. Я за декілька місяців її коми можу сказати: «Рита, я тебе більше люблю, ніж кохаю». Бо кохання – мінлива річ, воно приходить та йде собі у безодню, а любов – залишається з нами в серці і розумі, бо інколи, ми можемо собі дозволити навіть таке божевілля, як любов. І все виправдано. І все доречне. І все – для тебе. Бо тобі є за кого просити Творця. Бо це він поки ще тримає її між світами, це він хоче відчути від тебе – «полюби мене у смутках і горі, і надихайся любов’ю!»

Частина 8. Відчути власні бажання.

Що я хочу. Ні, не так. Що я насправді хочу від тебе, від себе? Що мене надихає життям, як я витрачу ці 24 години, з яких складається доба? Я хочу відчути власні бажання. Власні. Я не знаю, що таке власні бажання. Ні, пиво і кава – не те. Сон – ну, природне… А що б ти забажав, як би зустрів самого себе з чарівною паличкою. «І можна все!».
А що можна? Гроші? Так, не завадить. Але, окрім повсякденних трат, жодний ідей. Посміхнувся. Поїсти в ресторані «Егоїст». Все. Вважай, що поїв…. Все одне, навіть, на найкращу їжу чекає унітаз. А наша життя – це спалах. І кожний бачить це індивідуально.
Чи можна спалахнути для Вічності? А для сьогодення? А щоб помітили, а щоб, щоб… Сказав. Подумав. Можна допомагати людям, що потребують операцій, і для яких гроші – це шанс на порятунок. А ще? Я можу видати власну книгу і … але, для цього є видавництва. А ще можна перевести Риту в «дуже комфортні умови перебування». Нас це не врятує. Це як замовити коштовний пам’ятник – це навіть не збереже пам’ять.
Почнемо з журналу бажань. Перша колонка – жодних обмежень. Яхта, остови, гарем, ванни шампанського…. Ні, щось не те. Гарем – упаси Боже. Що з ними робити з усіма? Ванни – я люблю душ. Острови – ну, цікаво, але навіщо мені його привласнювати? Я сумніваюсь у доречності купівлі квартири – винаймаю, і добре. Як набридне Борщагівка [13], переїду в інше місце. Буду скорочувати багаж.
Поки я не знаю, для чого мені Великі Статки, вони до мене і не йдуть. Гроші йдуть до тих, хто знає, навіщо вони…це як любов – любов йде до коханців. Для інших – просто секс. І те, не дуже цікавий. Цікавий залишився теж коханцям. Але я не до того, що гроші не потрібні – зовсім не так, але потреба в них має спиратися на бажання. Можу я реалізувати те, що бажаю, за допомогою грошей? Чи не став я перед викликом Вічності?

Кожного разу, коли я намагався усвідомити, зрозуміти, чому саме так склалося і складається моє життя, я відчував, що ті образи, ліки, якими я можу повертатися до людей, є обмеженими і скоріш за все, замалими для того, щоб відчути, що я є. І ким я можу бути.

Відчуття себе після смерті ніби і знімаю проблему грошей, однак, все не так однозначно – я ще не ефір, який потребує тільки небесних сил та енергій. Я дещо більше…або менше. Питання позиції спостерігача.

Відчути власні бажання – це важливо, водночас, це вимагає особливого погляду на речі. Цей погляд у мене з’явився після декількох зустрічей з Мариною. Моя родичка. Триюрідна сестра. Ми певний час розважалися нашим дивним та різноманітним генеалогічним деревом, і досить швидко порозумілися, що ми взагалі – по крові не рідня, а от по родині – то так. Можна кохатися – зауважив я з іронією. Та можна кохатися і двоюрідним… посміхнулась Марина.
Марина прийшла до мене «на кіно». Ми довго домовлялися про те, як і коли нам зустрітися, і, нарешті, прийшли до висновку, що це справа складна і ось, раптово зустрілися. Вона готувалася до нашої зустрічі. Навіть прийшла до мене у сукні. І принесла продукти. На моїй кухні вперше почала хазяйнувати жінка. От дивно – думав я, мені треба взяти пиво і пошукати в телевізорі футбол – буде така собі класична сімейна ідилія…
Ми сіли вечеряти. Я відкоркував «Алазанську долину», але Марина зробила ковток і запитала – це є щось інше, бо вино відверто солодке, тож, їй не смакує. Я пошукав на полиці. Стояла плашка відкоркованого «Каберне». Це останнє вино, яке пила Рита. Я подивився на пляшку і посунув її куди подалі.
–Нема. Є віскі. Непоганий.
–Давай.
Я налив третину стакану.
–Вибач, льоду нема.
–Нічого.
Я випив пляшку вина самотужки і обличчя Марини стали набувати Ритиних рис.
Сп’янів, бля. Думки йшли повільно, очі дивилися на світ замріяно і дурнувато.
–Ти обіцяв кіно, пішли. — Марина поводилась у мене по-домашньому, невимушено. Жінки – дивні створіння. То тримають дистанцію, що і поруч відчуваєш себе за кілометр, а то відступають «вперед» — я обійняв Марину, вона підставила губи під цілунок. Ми поцілувалися. Недовго. Легко і «не-по-справжньому», як би сказала моя «перша-на-все-життя» любов з восьмого «А». де вона зараз? Зараз вона відома бізнес-леді і бабуся вродливої студентки, що перемагає у конкурсах краси… А я все ще «молодий і перспективний». Ця фраза Марини мене зачіпала. Я не відчував себе «перспективним», однак, мені важко було вмовляти фізіологію начхати на умовності та деталі – життя продовжувалось… я хотів відчути, яка Марина на дотик, хотів притулитися до її тіла… Однак, ми пішли «до кіна».
Фільм ми обрали заздалегідь. Приємна романтична французька комедія, з передбаченим кінцем і спокійними пригодами героїв навколо безвинних трагедій і колізій.
Я поставив великий монітор в кінець ліжка, а з декількох подушок ми зробили зручні крісла. Однак, моя рука ніжно і міцно обіймала Марину, і коли фільм закінчився, вона запитала, де взяти великого рушника для душу…
Це мене вразило і я відчув серцебиття, як на першому іспиті. Те, що мені було важко опанувати, стало таким близьким і спокійно наближеним. Отаке. Невже все так просто?
Я буду робити те, заради чого вона і прийшла до мене … ми дорослі, Рита не помітить моєї зради. Хоч і зрадою це важко буде назвати – все, що я прошу для Рити – все у моїх бажаннях, диханні, натхненні, і де це все? Я привів в порядок постіль і зняв сорочку. Потім скинув джинси і подумав, що і мені душ не завадить.
Не боятися власних бажань. Я уважно подивися на себе. Нижче. Я відчуваю бажання? Але це гірке і сп’яніле відчуття важко проходило крізь мої думки. Очі з кожною миттю здавалися все більш важкими і ненадійними – їм кортіло заплющитися і подивитися на Всесвіт з темряви. Там, у темряві, було затишно. І бажання засинали.
На порозі ванни з’явилася Марина. Крапельки залишались на плечах. Вона була загорнута у кремовий рушник. Це мало б мене надихати… Колись Рита виходила з ванни і тримала рушник біля себе. Вона не намагалися закривати власну оголеність навіть при першому інтимному побаченні. Мені треба бути уважним. Вона – Марина. Крапка. Марина. Не намагайся називати її Ритою. Це все спаскудить.
Марина притулилася до мене. Я знов намагався її поцілувати, але знов цілунок вийшов дружнім, сором’язливим… ми обіймалися і обмінювались легкими цілунками ще хвилин десять, а поки я не зрозумів, що бажання спати – понад усе. Марина вмостилася біля мене, і її оголене тіло давало мене дивний спокій і затишок. От і все – моя еротика завершилась.
Потім, коли я міркував, що між нами було, я зрозумів – між нами було моє реалізоване, справжнє бажання – я не хотів пристрасного сексу. А хотів втіхи та ніжності. Я отримав саме це…

Сьогодні пішов сніг. Я з дитинства люблю перший сніг – це така радість, дитяча, незбагненна, щира… Рита сумувала, коли з’являлись перші сніжинки. Вона любила літо. Рита не розуміла мого захоплення першим снігом. Сніг для неї – це сум і холод. Давай будемо жити там, де ніколи не має снігу? – колись запропонував їх я. У нас немає грошей. І ми не можемо так все кинути тут… В її очах був сум. Я відчув, що бути чарівником для неї – переїхати туди, де багато сонця. І не треба думати, як жити… просто. Нам бракує простих речей. Нині я не певен, що хочу їхати кудись, де ніколи не має снігу. І взагалі, кудись їхати. Навіть вийти з квартири…але сніг – це радість і надія на диво. Кожен з нас – диво. І радіти цьому – це «на-дихати» власне життя радістю. І світлим упевненням в своїй Долі, яка є частинкою Творця…

Частина 9. Самотність. Починаємо з початку.

Самотність починається з ранку. З першим усвідомленням, що друга половина ліжка – порожня, а тиша в квартирі – це вже давно. І ти не пам’ятаєш, як буває по-іншому. І, падлюко, о 6-й ранку нема до кого телефонувати. І телефонуєш до себе… Десь тут має бути Рита. Ти все сподіваєшся, що вона тут. А ж поки моя добра подруга-вчителька (мої намагання знайти грунт під ногами приводили в моє життя різних добрих людей) мені не сказала: а вона і справді тут. Вона тут досі, доки ти цього бажаєш…
Рито, ти тут. Так, ти змінилася. І я теж змінився. Вже два роки тебе нема. Я став сивіти. Ось мої зморшки і ось моя безмежність – саме так виглядає любов, коли минає кохання. Закоханість не триває вічно. Тож, ти не повинна залишатися зі мною такою, як раніш… ти маєш право на без-тілесність. Тисячі людей у шлюбі забули про кохання, про секс, про інтимність, про близькість…вони живуть в різних кімнатах і зустрічаються на кухні. І говорять ні про що. Або про щось таке нібито важливе. Але це «ні-про-що» виснажує життя більше, ніж важка щоденна праця і тяжка фізична робота. А люде це не помічають. Вони сплять. Вони не прокидаються. Бо єдине, що у них залишилось від життя – це прості радості: сон, інколи їжа, алкоголь, цигарка…а ще уява, що їх життя – нормальне і звичайне, і що вони його наповнюють «простими радощами».
Для простих радощів – прості люди. Для глибоких – інші….
Рита, ми з тобою інші? Чому ти покинула мене?

Починаймо з початку. З самого простого, до чого ми маємо дійти – з себе. З роботи. З справ, які приносять вдачу і радість, і задоволення… і бігти подалі від того, що є містком від життя до примарного «ніщо». Кожного ранку починати з початку. З знов з початку.
Я вирішив це розповісти другові. Друг з дитинства. Бачимося раз на рік. За цей період змінилися дружини, подорослішали діти, мій друг незабаром стане дідом. Це відобразилося на його обличчі. Стали сивіти волосся. Ми покепкували з цього приводу. Як, ти рудий? – питаю. Вже не рудий, вже сивий. А ти як?
Я починаю з початку. Хочу зустрітися з Ритою. Хочу стати тим, ким вона ніколи не бачила мене – письменником, бізнесменом, вчителем… для тих, хто хоче слухати і чути. Я зараз викладаю в університеті. Це майже волонтерство, але студентам подобаються мої лекції…це, знаєш, надихає.
Рудий мовчить.
-Це жарт, ну, тіпа, прікол, га?
-Ні, це так вирішив я нещодавно. Я розмовляю з нею. І вона хоче, щоб я змінився. І ще – у житті все можливо. Абсолютно все. Головне – знати, куди йдеш. І не чекати, що на тебе там чекає.
-Добре. Я підтримаю твою гру. Однак, в мене враження, що у тебе їде дах. Ти часом, до психологів не звертався?
-Ні. Я що, їх потрібна моя допомога?
-Ага. Ну-ну. Жартуй, жартуй. Це може бути серйозною проблемою.
-Я знаю. Але це пусте. Кожного дня, о 6 ранку, починається нове життя. Розумієш, кожного ранку. І ти маєш тільки ці 60 хвилин у 24 годинах, і не більше. Це так мало, Рудий, це катастрофічно мало.
-Слухай, Професоре, ти того… бережи себе. У батьків давно був?
-Ні. Не давно. Їм добре. Вони живуть у власному прекрасному світі, де нема місця для справжнього мене. Є місце для мого п’єдесталу. Я там стою. Такий собі, в бронзі.
-Ти колись буваєш серйозним? Ми рік не бачились. Рік. І ти верзеш всяку херню. Я думав, тобі потрібне співчуття, підтримка, а тобі лікар потрібен.
-Лікар? Це добре. Пам’ятаєш, я зустрічався зі студенткою медичного?
-З Оленою. Так. Пам’ятаю. Вона зараз на високих посадах, чи не так?
-Так. Але ми зустрілися. І…
-О, щось було?
-Був класний секс.
-Вітаю. То ти на шляху до одужання.
– Звісно. Але ми більше не бачилися.
-Чому? Вона тобі почала мізки виносити?
-Ні. Її треба любити. А після того, бажано кохати. По-справжньому. А я відчуває до неї бездуховну ерекцію. І все. І порожнеча. Я так не можу. Мені соромно за себе. І незручно бути з нею, не важливо, як це назвати, але мені незручно…ніяково. Розумієш?
-Звісно. Вона не взяла тебе за яйця? І не сказала, що буде шалений секс кожної ночі і смачний сніданок кожного ранку? І їй від тебе нічого не потрібно? Це такі чарівні слова для 90%-вого захоплення самця чоловічої статі, коли йому за тридцять і в нього порожній холодильник.
-Ні. Вона після того…взагалі мовчала.
-Та ти шо? Вона з така балакуча, страх!
-Ні. Вона сумна. І самотня. А дві самотності коли єднаються, вони залишаються двома самотностями.
-Це дурниці. Ну, не Олену, ну, пошукай собі когось…
-Я пошукаю. Але я знайшов себе. Це важливо.
-Ага. Особливо з «бодуна» [14]….
Сміється.
А колись, років так двадцять тому, я вважав, що Рудий розуміє мене більше, ніж я сам розумію себе … розуміє без слів і без жестів. Його мовчання – це сила. Зараз йому за п’ятдесят. І його мовчання – це відсутність слів. І думок. От халепа…. Втрачати себе – означає втрачати друзів. Мерцю друзі не потрібні. У нього є спогади.

Тож, починаємо з початку. Ми – самотні. Ми самотні від народження і до смерті. Самотність – коли ти відчув вперше, що світ не таким вже й добрий до тебе, він не розуміє тебе та ще й карає. Мама – джерело життя, вона теж не розуміє тебе. Поки ти малий – це дратує і дивує. Цього не може бути! Не повинно бути, але так є. Ти намагаєшся привернути її увагу до себе – і ось результат. Порожнеча, що захоплює тебе…
Далі простіше – самотність стане усвідомленням, а люди, що витягують тебе з самотності будуть набувати нечуваних дивовижних рис. І, нарешті, з’явиться любов, яка буде твоїм основним зв’язком зі світом. І виправданням всього, що у світі є. І що було. І що може бути.
Коли я відчув таке єднання? Коли Рита вперше заволоділа цариною моїх снів…і коли сни стали яв’ю. Рита – яка не зникає з життя, з якою спільне все, і, навіть, єдине тіло – я відчував на собі її дратівливі місячні, я намагався бути обережним до неї, особливо уважним…а вона приховувала свої стани і відпускала мене – творити власне – і наше спільне – життя.

«Я не покинула, я відпустила тебе…щоб ти знайшов себе. І знайшов мене». Ці слова наснились мені. Я прокинувся. Ще ніч. Ні, вже ранок. П’ята година. Рита повертається…. Мої очі стали вологими, а душа наповнювалась тихою світлою радістю.
Життя починається знов …

Я знайшов листівку, яку мене написала моя хрещена 25 років тому. В день, коли я вперше вирішив розірвати коло самотності.
Тримайся за Любов. Саме вона повертає тебе на твій власний, прокладений тільки для тебе, шлях. І не треба шукати причин. І нікому нічого не треба пояснювати. Якщо це заради Любові, то йди. Вона завжди приведе тебе до самого себе. І саме тоді ти відчуєш Велич. І крила…

30 вересня 2017 р., м.Київ

[15]

P.S. Жовтень. Прохолода. Мені зле – хоч і не вперше я відчув, що таке болить серце. Цілий день болить. Голова паморочиться. У мене перевтома. Якщо мене не стане, то у цій квартирі ніхто не буде мене шукати. І це не естетичне явище буде, коли знайдуть. Ось така доля самотніх – їх не шукатимуть. Сьогодні за цілий день – жодного питання «як ти?». Розмови по роботі. Все. Навколо мене теж є самотні. Але ми не єднаємося. Щось не виходить, як у Чебурашки – нас важко подружити… Але у мене є мрія. І вона завжди приходить до мене Ангелом і тримає мене у своїх ніжних долонях. І поки ти маєш мрію – життя безкінечне… а серце…серце добре, що болить. Якщо болить – то воно є. І ще – я не маю права піти у Вічність раніш за Риту – бо я можу тут їй стати в нагоді. А потім – потім наздоженемо один одного! Життя прекрасне. Я кожного дня про це говорю Риті – повернись, життя прекрасне… Але її ж щось тримає? Я маю знайти нить …я маю зрозуміти, навіщо нам це випробування. І як нам відчути крила! В небі чимало місця для кожного, в небі твоя самотність розчинається у височині і ти, перетворившись у крапочку серед блакиті неба – непомітно зникатимеш, у єднанні зі Всесвітом, даруючи йому світ своєї любові.

[1] https://www.inpearls.ru/author/40316

[2] дон Мігель Руїс. Чотири угоди. Книга толтекської мудрості. Практичний посібник з особистої свободи. / пер.з англ. Ірини Павленко. – Київ: Форс Україна, 2017. – С.137.

[3] У Нідерландах півмільйона людей страждають на депресію (біля 900 000 постійно приймають антидепресанти, хоча з цих ліків біля половини мають ефект плацебо), у Німеччині – понад 4 мільйони (Дік Свааб, 2016), скільки їх по всьому світу – можна припустити, що більше, ніж населення Києва та Кракова разом узятих, тож, це привід розповісти їм, що життя існує і за тією межею, коли людина втрачає все те, що ще нещодавно наповнювало її життя сенсами і радощами. Це більшою мірою для тих, хто втратив жагу до життя, сенс життя, хто не відчуває, що таке Радість життя, і це прийшло «просто так» — через втрату вчорашнього «Я». Якщо ви будете звертати на людей з різних соціальних чи майнових прошарків, не намагайтесь думати про те, що статок чи місце у соціальній ієрархії має якесь відношення до щастя або це запорука депресії. Депресіями страждали Вільям Черчіль, Шарль де Голль, Віллі Брандт, Микита Хрущов, чимало таких серед бізнесменів та акторів (Гвінет Пелтроу, Вайнона Райдер, Х’ю Лорі, навіть, такий непересічний підприємець, як Ілон Маск). Пошукова система Google запропонує американським користувачам пройти тест на депресію, аби розпізнати цей психічний розлад і вчасно звернутися за допомогою. Психологічна допомога буде доступна тільки в США. Користувачам, які шукають інформацію про депресію, Google пропонуватиме пройти спеціальний тест, аби зрозуміти, чи є привід для занепокоєння. Тест на депресію складається з кількох блоків по 9 запитань, що стосуються психічного здоров’я людини. Важливо, що тест розрахований саме на виявлення стану клінічної депресії. Україна посідає першу сходинку в Європі за кількістю людей, що потерпають від депресії. Про це йдеться у доповіді Всесвітньої організації охорони здоров‘я. Зазначається, що понад 6% населення України страждає від цього захворювання (http://24tv.ua/ukrayina_tag1119?utm_source=seocopy). Тож, уявіть собі, що ваш знайомий прибиральник, вантажник чи охоронець на майданчику платного паркування – цілковито щасливі люди: їх світ гармонійний та благополучний. У науково-дослідному інституті ви скоріше знайдете щасливу та гармонійну людину серед тих, чиї інтереси та повсякдення праця далеко знаходяться від науки. Я не хочу сказати, що знання та інтелектуальна праця шкодять вашому мозку (однак, розвиток саме інтелекту призводить до парадоксального усвідомлення – «Бо при мно́гості мудрости мно́житься й кло́піт, хто ж пізна́ння побільшує, той побільшує й біль!» – слова царя Соломона, Книга Екклезіястова), але ви потравляєте в групу ризику – ризику втратити сенс життя, коли ваше знання про нього переконливо доведуть його примарність та безцільність.

[4] А якщо кома – вигадка? Не існує ніякої коми. Вона не хочу спілкуватися зі мною. От і обрала такий спосіб. Не найкращий, мабуть. Але як ефективно – вона ж не спілкується. Вона справді не спілкується зі мною, і я вірю, що з іншими теж…моя віра – це реакція на те, що мені сказали інші. Я не провіряв, що з нею, я приходив до палати і мовчав з нею. Може, вона хотіла всі ці роки помовчати разом? Може, я маю розкрити таємницю її мовчання і стати для неї тим принцом, чий цілунок поверне її до життя? А що для мене її життя? Це життя, до якого я маю дотик. Тож, я маю відродити цей дотик, і тоді я чарівним чином зможу те, про що і не мрію…

[5] http://mahavam.livejournal.com/829644.html

[6] Мається на увазі книга “Монах, який продав свій “Феррарі” (автор – Робін Шарма)

[7] фільм 2006 року німецького режисера Оскара Рьолера за однойменним романом Мішеля Уельбека.

[8] З роману Франсуази Саган «Трохи сонця в холодній воді»

[9] http://royallib.com/read/hamitov_nazip/filosofiya_odinochestva.html#0

[10] Gregg Braden

[11]  Так вот почему… любовь..:  Цит. за  http://ss69100.livejournal.com/3241791.html

[12] Станіслав Єжи Лєц

[13] Район Києва

[14] похмілля

[15] https://fotki.yandex.ru/users/sasha040891/view/46546/

Залишити відповідь